У цьому житті за гроші можна купити практично все. Заможні люди вважають себе особливими й усі свої проблеми вирішують звичайною для них фразою: «Скільки?» Можливо так й зробили Тарас та Мар’яна, коли прийшли до дитячого будинку й обрали дитину з симпатичним обличчям.
Вони не запитали, хто я, чи хочу поїхати з ними. Єдине, що їх цікавило скільки грошей потрібно «дати на лапу», щоб документи зробили якомога швидше й у них з’явилася донька.
Мої новоспечені батьки мали усе про що можна тільки мріяти. Великий гарний дім, дороге авто, басейн. Відпочинки у найкращих готелях країни, вечері у вишуканих ресторанах, знайомства з впливовими дітьми. Та не мали вони найголовнішого – можливості стати батьками для своєї дитини.
Мар’яна не могла мати дітей, а Тарас дуже хотів дитину. Розлучатися вони не хотіли, а от проблему з дітьми вирішили швидко – треба вдочерити. Прийшли до дитячого будинку, вказали пальцем на мене. Через тиждень мене забирали у сім’ю.
Звісно я все своє життя мріяла, коли настане цей день. Я так часто уявляла своїх батьків та момент, як мене забирають з дитячого будинку, що всі емоції пережила задовго до цього. Тільки навчилася читати, брала у бібліотеці книги та читала історії зі щасливим кінцем. Це надихало мене не втрачати надії та вірити у краще майбутнє.
Мар’яна прийшла у мою кімнату допомогти мені зібрати речі. Коли побачила у чому я ходила, категорично замотала головою та наказала все залишити. Пообіцяла, що як тільки приїдемо додому підемо по магазинах й вона купить мені усе, що я захочу. Мені не вірилося, що все це відбувається зі мною. Невже і я заслуговувала на щастя.
Спершу все було добре. Нові батьки піклувалися про мене. Ми проводили час разом. Дивилися сімейні фільми, ввечері ходили гуляти. На вихідних їздили на дачу, що біля річки. Я старалася бути хорошою дочкою. Гарно навчалася, допомагала матері по дому. Слухалася батька, ніколи їм не перечила.
З часом ситуація змінилася. Батьки почали сваритися. Тарас постійно звинувачував дружину у тому, що вона не змогла народити йому рідної дитини й тепер він вимушений бавитися з чужою. Мар’яну його слова й звинувачення ображали. Вона кричала, що це була його ідея взяти дитину з дитячого будинку, а вона з самого початку була проти.
Свою злість вони почали зганяти на мені. Мама прискіпувалася до моїх оцінок. Постійно робила ревізію у кімнаті та розкидала мої речі, бо я не так все поскладала. Коли я допомагала їй з чимось – усе було не так. Я слухала від неї, що маю руки не з того місця.
З батьком було ще гірше. Його просто дратувала моя присутність у домі. Щоб я не зробила, щоб не сказала все одно була поганою для нього. Одного разу я випадково розбила його чашку й отримала за це по лиці. Відтоді Тарас часто підіймав на мене руку.
Моє життя у цьому домі перетворилося на пекло. Я більше не почувала себе спокійно та захищено. На зло новим батькам почала робити шкоду. Псувала косметику, розбила телевізор, викинула речі Тараса з балкона. Якщо отримувати, то по справі. Виправдовуватися не бачу сенсу.
Мене більше не запрошували до столу вечеряти. Усі куплені речі забрали. Замість звичної кімнати, переселили у якусь тісну комірчину. Ліжко є й на цьому спасибі. Я чула, як за стінкою, подружжя перемивало мені кісточки. Називали мене непутящим виродком, що зіпсував їм життя.
Мені важко в цьому зізнатися, але тепер я мріяла повернутися до дитячого будинку. У свою стареньку пошарпану кімнатку, яку я ділила з іншими дівчатками. Назад до свого незручного, але рідного ліжка. Нових речей я теж більше не хотіла, вони пропікали мою шкіру. Й іграшки свої нехай забирають скільки заманеться. Мене вони більше не куплять.
Схоже, мрії збуваються. Через декілька днів мене повернули до дитячого будинку. Як-то кажуть, де взяли там і поклали. Звісно, колишні друзі та інші діти почали з мене глузувати. Обзивали не найкращими словами, були такі, що робили пакості. Лише одиниці жаліли та підтримували. Я розповідала історії зі свого сімейного життя, щоб вони зрозуміли нікому ми не потрібні. Усім наплювати на малих знедолених дітей, які мріють про родину.
З того часу минуло багато років. Мене більше не брали у сім’ю і я була вдячна за це. Тепер саме це слово викликало у мене страх та огиду. Хочу залишитися самою до кінця своїх днів. Я більше ніколи не зможу довіряти людям. У навчанні не бачила сенсу. Навіщо й для кого старатися. Я вже чула від своїх “батьків”, що на мене чекатиме у цьому житті. Усі варіанти були із поганим кінцем.
Розповідаючи вам цю історію, я хочу, щоб ви зрозуміли: чуже життя не іграшка. Якщо ви наважилися взяти дитину з дитячого будинку, пам’ятайте: діти – не товар. Не можна купувати їх добрими обіцянками, а потім повертати назад, бо не сподобалося. Будьте людьми!
