МЕНЕ ЦЕ НЕ ВЛАШТУЄ…

– Андрію, зайди! покликав керівник через переговорний пристрій.
Андрій відчув: знову лаяння чекає. Та й заслужено.
Прийшов? Сідай, Андрію. Знову всю роботу зіпсував, виговор тобі. І квартальну премію доведеться скасувати, я ж попереджав не раз! Що з тобою? Батькові твоєму я обіцяв, а ти мене підводиш, еххх ти, Андрію Григоровичу! завідувач виробництва Богдан Васильович махнув рукою. Геть з очей, ну ти ж дорослий чоловік! Поміркуй, Андрію, куди ти котишся? Ні родини, ні інтересів. Як жити далі?
Додому Андрій їхав електричкою. Людей як завжди повно, про сідання й мови нема, стоять тиснявою.
Товаришів із фабрики вдома чекають дружини, вечеря готова. А в Андрія вдома порожнеча, один живе. І єдине бажання останнім часом ковтнути чарку та завалитися спати.
Колись після роботи тусувався з друзями, дівчатам подобався.
А тепер усі поженились. Нудні стали, клопоти в них одноманітні діти та дружини!
На своїй зупинці Андрій ледве вийшов бабуся в тамбурі з торбами розставилась, неможливо обійти!
В підземному переході так і намагаються підстрибнути або штовхнути. Усі поспішають, поспішають, а куди?
У двадцять пять Андрій теж поспішав жити. Дівчата на нього так і вішалися. А що, квартира в його вже тоді була, зарплатня на фабриці добра. Навіть авто купив собі, хоч і не нове, зато сам!
Мати казала одружуйся, сину! Час швидко минає, а ти його на цих розфарбованих витрачаєш! Ось моя сусідка Соломийка, ну така гарна дівчина! Молоденька, домашня! У всьому мені допомагає, медсестру вивчає, і на тебе поглядає, я то бачу.
А він їй та не потрібна мені така, ця твоя Соломийка. Не подобається, не до мого смаку!
От і проґавив час, напевно ця Соломийка чоловікові котлети смажить з картоплею, салат з огірків та помідорів ріже. І чекає не дочекається, а діти питають: Мамо, а тато скоро прийде?
А його й не чекає ніхто, раніше йому так навіть подобалося.
І сам не зрозумів, коли ж раптом настав той момент, коли саме час вже було, коли гулянки набридли, а він все йде накатаним шляхом!
Андрій піднявся на поверх, ключ дістав з кишені, став у замок вставляти не лізе, що за маячня? Ще раз спробував, ключем поворушив у замку, і…
Тут раптом двері хтось відчинив зсередини. Вони розчинились, а там… мати Андрія у квітчастому халатику, румяна,
Сину, а ти чого, з роботи вирішив прямо до нас? Чого не подзвонив? Втомився, мабуть, вигляд у тебе щось змучений. А ми з батьком якраз вечеряти збиралися. Давай, Андрійку, роздягайся, руки мий, гей, батьку, ти де там? Іване, іди хоча б сина зустрінь, все возиться десь!
Андрій просто знітив, стоїть не ворухнувшись.
Тут і Іван Миколайович вийшов, Сину, а я вже подумав, ти дівчину свою до нас привів знайомитись. Нема ж ми, мабуть, онуків діждемось! Сам я тут винуватий, бевзень, після сорока лише одружився. І мати теж не молода вже була. Ти хоча б не тягни, на батькових помилках вчися, у час усе в житті треба робити! Зрозумів?
Зрозумів, тату, у Андрія аж у горлі пересохло, тату, дякую вам із мамою за все, я зараз, я одну річ забув! І Андрій кулею пробіг униз сходами, вилетів із підїзду тікав без озирання.
Відбігши на пристойну відстань він нарешті зупинився, відсапався, і зі страхом, повільно, озирнувся. Як же так вийшло, що він раптом пішов із електри
Антон згадував те диво щоразу, коли їхній малий Олежко сміявся на його руках, і знав долею він був ведений, а доля, як виявилось, вміє й потерпіти, й коли треба щиро посміхнутися, наче крізь сльози.