У мене було важке дитинство. Як тільки я родилася, моя матір покинула мене. Ніяких вад у мене не було. Звичайне здорове немовля. Та все-таки одна особливість у мене була – руді кудрі. Та навряд чи вам коли-небудь доводилося чути, що батьки покидали свою дитину при народженні через колір волосся. Тож, думаю, це не є та сама причина.
Своє дитинство, як ви здогадалися, я провела в дитячому будинку. Як і у всіх дитячих компаніях, діткам давали прізвисько. Як тільки не називали мене. І все це було пов’язано з кольором волосся.
Ті дівчатка, що завели дружбу зі мною, швидко розійшлися по прийомних сім’ях. Натомість, мене ніхто не обирав. Та я вже й звиклася з думкою, що до повноліття це моя домівка.
Оскільки, з народження живу тут, то про своїх батьків нічогісінько не знаю. Вдалося лише дізнатися, що сюди мене привезли відразу після пологів, навіть ім’я у мене не було.
Я часто картала себе за те, що залишилася покинутою, думала, що зі мною щось не так. Тяжко уявити, за яких обставин можна покинути новонароджене маля, що носиш під серцем 9 місяців?!
Та я ніколи не показувала свою стурбованість. Завжди була веселою, життєрадісною дитиною. Всім вихователям було легко зі мною через це. Одна з них навіть часто дарувала мені різні приємні смаколики до свят. Та я не стала приховувати їх і їсти десь в куточку. Завжди ділилася з іншими дітками.
При дитсадочку у нас була школа. Я робила значні успіхи в навчанні, тож і закінчила його на відмінно. А коли настав час випускного вечора директорка за святковим столом сказала, що ми всі обов’язково досягнемо своїх цілей. Одною з моїх цілей була зустріч з матір’ю.
Згодом я вступила в коледж, де навчалася на медсестру. А через кілька років сумлінного навчання мені запропонували пройти практику в місцевому пологовому відділенні лікарні.
Там я швидко познайомилася з усім персоналом. Одна акушерка, побачивши мене посміхнулася і сказала, що востаннє бачила таких рудих ангелочків 21 рік тому.
Виявилося, що це була я, 21 рік тому у цій же лікарні. Жінка відразу відмотала час назад у своїх голові і згадала той випадок. Також вдалося пригадати й мою маму. Через хвилину вона вже порсалася в архівах. Звідси й дізналися, що матір звуть Вероніка.
Надіючись на диво, їду за вказаною адресою, але як і думала, мене там зустрічають зовсім інші люди, що знати не знають ніяких Веронік.
Потім я вирішила знайти її в соціальних мережах. Там було місце проживання, але коли я приїхала туди, то дізналася, що жив0ю уже не побачу матір. На пам’ятнику була фотографія і коли глянула, то злякалася: наша схожість шалена. У цієї жінки таке ж руде волосся, як вогонь.
На вінку був надпис, що це останній дар від чоловіка та сина. Значить у неї були діти. А про мене, можливо, й не згадувала.
Пройшло багато років і у мене тепер своя сім’я. Та досі мене мучить питання, на яке я ніколи не отримаю відповіді: Чому мене покинула рідна матір?
