Як швидко деякі люди вміють перевзуватися, це я в протилежному значенні цього слова. Я родом із села. Там народилася, навчалася, пізнавала світ та людей. Свого походження ніколи не приховувала й не соромилася. По закінченні школи, вступила до університету на факультет економіки.
Лекції були мені цікаві, викладачі подобалися та й студентське життя було до вподоби. Не те щоб я багато веселилася, але нові друзі, знайомства, події залишила свій слід у моєму житті.
Був у нашій групі студент, який завжди перебував у центрі уваги. Такий собі вигадник невинних бунтів. Сашко подобався багатьом дівчатам, але не звертав на жодну уваги. Тож ми всі помилково вважали, що у нього вже є дівчина.
Якось кураторка організувала для нас спільну поїздку у гори. Палатки, природа, багаття, пісні під гітару – це були незабутні вихідні. Для мене вони мали особливе значення ще й тому, що Саша мене помітив й багато часу ми провели разом. Коли повернулися до свого студентського життя, то почали зустрічатися. Всі дивувалися, як так вийшло, що між душею компанії та сірою мишкою виникли романтичні стосунки. Хоч нам і пророкували швидкий розрив, ми всіх здивували, коли на 4 курсі оголосили про свої заручини.
Водночас Саша вирішив познайомити своїх батьків з майбутньою нареченою. Батько мого хлопця був хірургом, мама професором. Така собі родина інтелігенції. Тут я, сільська дитина кухарки та лісоруба. Ясна річ, що Алевтина Романівна одразу продемонструвала свою зневагу й відверто заявила, що я не пара її синові, батько Сашка був на боці дружини. Знайомство закінчилося моїми сльозами та Сашиним бунтом. Він зібрав свої речі та чітко повідомив батьків, що збирається зі мною одружитися, хочуть вони того чи ні.
Вони звісно розсердилися, але з часом трохи заспокоїлися. Весілля зробили маленьке лише для найрідніших. Після одруження ми мало спілкувалися з батьками Саші. Частіше їздили до моїх в село. Власне кажучи, хоч ми люди й бідні, але саме мої тато з мамою допомогли нам купити власну квартиру. В той час, як міська інтелігенція залишалася осторонь.
Минули роки. На жаль, моїх батька та матері рано не стало. Першою пішла ненька, батько не пережив важкого горя, тож вирушив слідом. Я була спустошена та розбита, але трималася завдяки підтримці свого чоловіка. Варто відзначити, що свекруха зі свекром, на мій подив, також мене підтримали та були поруч у важку хвилину, взявши на себе всі необхідні організаційні моменти.
Минуло пів року, я саме закінчила переоформлення батьківського дому та землі на себе. На вихідних ми поїхали в гості до батьків Саші. Якось, між іншим, Алевтина Романівна запитала, що я збираюся робити зі своєю спадщиною. Сказала, що ще не знаю, тоді свекруха шокувала своєю заявкою:
-То віддай будинок нам, ми зробимо там свою дачу. Давно хотіли більше часу проводити на свіжому повітрі.
Саша підтримав ідею матері й навіть не дав мені часу на роздуми. Вдома ми сильно посварилися, тому що я не збиралася пускати чужих людей у батьківський дім, в якому виросла. Чоловік образився, що я вважаю його батьків чужими. Ми не розмовляємо кілька днів. Свекруха телефонувала аби запитати, коли я віддам їм ключі. Ясна річ, що я їй нагрубіянила та повідомила, що не збираюся нічого віддавати.
Просто диву дивуюся, як люди можуть бути такими нахабними. Ще більше мене дратує поведінка Сашка. Він же знає, як його батьки до мене ставляться. В очі називали селючкою, при мені просили сина порвати зі мною й після всього я повинна віддати їм в користування батьківський дім. Не буде цього ніколи!
Подруга радить не виступати й поступитися. Каже, що я через стару халупу втрачу кохану людину. А я собі думаю, чи можна назвати чоловіка, який стає на захист егоїстичних батьків, коханим?
