Якось до мене зателефонувала моя дівчина та попросила її забрати. Вікторія була дуже схвильована та я миттю кинувся виконувати її прохання. Коли я приїхав, під під’їздом уже стояла заплакана Вікторія, а поряд із нею стояло дві валізи з речами. На той момент я уже проживав сам та ми з моєю коханою мали побратися як тільки їй виповниться 18 років. Ми приїхали до мене додому, випили чаю та лише коли Вікторія заспокоїлась я запитав у неї що сталося.
– Мене мама з дому вигнала, – тихо сказала моя дівчина.
– А чому? Що сталося?
– Я збиралася на зустріч із тобою. Увесь тиждень виконувала мамині доручення, щоб мати змогу на вихідних відпочити, а вона почала дорікати мені тим, що замість того, щоб зробити щось по дому чи допомогти брату зробити уроки, я зібралася на гульки.
– А що було далі?
– Далі сказала, що мені в мої 17 років потрібно готуватися до іспитів, а не з хлопцями гуляти. Я згадала їй, що вона сама мене народила в 16 років. І що тут почалося! Вона почала про тебе таке говорити!
– І що ж вона сказала?
– Що у тебе несерйозні наміри та ти залишиш мене вагітною. От тоді вона мене взагалі з дому прожене. Що ти мною скористаєшся та викинеш як непотріб. Бачила вона таких хлопців, які обіцяють одружитися, потім зроблять дитину – і в кущі. А якщо я зараз не послухаю її та не залишуся вдома, то можу йти до тебе і не буде в неї більше доньки. Я так і зробила.
– Ти вчинила правильно, кохана. Ти ж знаєш, що я тебе ніколи не ображу.
Вікторія трішки заспокоїлась та пішла розкладати свої речі. Через декілька місяців їй виповнилося 18 років та ми одружилися. Вже 5 років разом.
Мама Вікторії увесь час їй телефонує, просить привезти онучку побавити, дорікає їй тим, що вона народила її на світ та виховала. І ось тепер така її дяка.
– Дякую, мамо, за те, що ти народила мене на світ і виховала. А на поріг твого дому я не маю права ступати, бо я вже зробила свій вибір. Сама ж казала: “Що якщо я піду до свого хлопця, то немає в тебе більше доньки”. Пам’ятаєш?
