У мене по сусідству живе багатодітна сім’я. У них трійко діточок, два хлопчики й одна дівчинка. Мама їхня завжди вдома, на роботу не ходить, та і роботи в селі не має. Тато їздить на заробітки. Раніше я не звертала уваги, як вони живуть та що їдять. А одного разу, коли вийшла на вулицю, побачила, що старша їхня сестричка їсть велику цукерку, а хлопчики бігають за нею, просять, але вона тікає від них, і намагається запхати в рот всю цукерку. Я говорю їм, що підіть додому і візьміть для себе солодощі, але хлопчики відповіли, що цукерку дала тьотя і сказала, щоб розділили на всіх, а Оленка з’їла сама. Для мене таке відношення до менших братів дивне. Я також виросла в багатодітній сім’ї, і ми розділяли порівну всі солодощі, які інколи бували в нас.
Також звернула увагу, що вдягнені бідненько. Тому вдома вирішила перебрати речі, мої дітки виросли, а речі, майже нові лежать. Одягу набралося великий пакет, і для дівчинки, і для хлопчиків. Побачила їхню маму, віддала речі, при цьому сказавши, що одяг не поганий, деякі речі майже нові. Пройшов час, але на дітях я не побачила одяг, який їм віддала. Адже там були й літні, і зимні речі.
Одного разу, зайшовши в магазин, я побачила знайому із донечкою, і що привернуло мою увагу, то дівчинка вдягнена в платтячко, яке я віддала сусідці. Спитала в них, де взяли красиве плаття, на що знайома відповіла, що купили в моєї сусідки, і дуже не дешево. Мене обурило те, що я віддаю дітям речі, а вони як ходили бідно вдягнені, так і ходять, а мама їхня продає речі, в яких могли ходити її діти.
Через деякий час сусідка (мама трьох дітей) прийшла до мене з проханням віддати речі моїх дітей, які вони вже не носять. Її діти підростуть, і будуть потім носити. Я спитала, де той одяг, що я віддала? Жіночка не очікувала такого питання, тому не змогла придумати відповідь, але я перебила її бурмотіння, і сказала, що все знаю, тому від мене більше нічого не одержить. Обурювалась вона довго, кричала, на що я відповіла, що маю право сама розпоряджатись своїми речами, а її виштовхала з будинку.
Все це не минуло для мене дарма. Сусідка рознесла по селу, що я жадна, не даю поношених речей. А чому я повинна віддавати, щоб вона продавала, а діти так і ходили бідно одягнені. Якщо на те пішло, то про що думали, коли народжували дітей. А тепер мій обов’язок їх одягати? Я не почуваю себе винною, і надалі допомагати їм не буду. Якщо комусь їх шкода, нехай віддають, і дивляться, як їхній одяг буде носити хтось інший, але не Оленка і її братики.
