Соломія завмерла, почувши слова свекрухи. Пальці самі розімкнулися, а піднос з дужем гепнувся на підлогу веранди. Шматки розліталися на всі боки.
Григорій і Надія Вікторівна різко обернулися. На обличчі свекрухи переляк швидко змінився на удавану турботу.
— Донечко! — скрикнула вона, зриваючись з місця. — Ти не порізалась? Дай поможу!
— Не підходьте до мене, — виставила вперед руку Соломія. — Я все чула.
Вона перенесла палаючий погляд на чоловіка. Григорій сидів, зсутулившись, спустивши голову й нервово крутячи край скатертини.
— Григорію, — голос Соломії дзвенів від напруження. — Тобі є що сказати?
— Соломійко, ти неправильно зрозуміла! — забуркотіла Надія Вікторівна. — Ми просто розмірковували…
— Я з тобою не розмовляю, — різко перебила її Соломія. — Григорію?
Повисла важка мовчанка.
— Сину, — знову заговорила Надія Вікторівна, підходя до Григорія й кладучи йому руку на плече. — Ти ж не покинеш матір?
Григорій повільно підняв голову. Його погляд зустрівся із очима Соломії — у них читалися біль і глибокий сором.
— Мамо, — його голос звучав тихо, але твердо. — Я люблю тебе. Ти моя мати, і я завжди про тебе дбатиму.
Надія Вікторівна торжествуюче посміхнулася, кинувши переможний погляд на невістку. Але Григорій підвівся й продовжив:
— Але Соломію я люблю більше. І я не зроблю нічого, що їй нашкодить.
Посмішка сповзла з обличчя свекрухи.
— Що ти кажеш, сину? — прошепотіла вона.
— Я кажу, що тобі варто зібрати речі й поїхати, — твердо сказав Григорій. — І не повертатися, поки не вибачишся перед Соломією й не зрозумієш, що немає нічого важливішого за родину, яку я створив.
— Родину?! — очі Надії Вікторівни розширилися від люті. — А я тоді хто? Я, яка тебе народила й виростила!
— Мамо, — похитав головою Григорій. — Ти намагалася змусити мене обдурити власну дружину й відібрати в неї дім. І це не перший раз, коли ти мною маніпулюєш.
— Це вона тебе змінила! — закричала Надія Вікторівна, ткнувши пальцем у Соломію. — Відвернула сина від матері! Хай тобі грець!
— Досить, — підвищив голос Григорій, і свекруха змовкла. — Я більше це слухати не буду. Або ти вибачаєшся, або їдеш негайно.
Її губи тремтіли.
— Її обираєш? — прошепотіла вона. — Мене на вулицю виганяєш?
— У тебе є свій дім, мамо, — втомлено промовив Григорій. — І я й надалі тобі допомагатиму. Але тут твоя присутність недоречна.
Зітхнувши, свекруха метнулася в будинок, і незабаром почувся стукіт дверей. Соломія й Григорій залишилися на веранді серед уламків.
— Пробач мене, — прошепотів Григорій, роблячи крок до дружини. — Я не мав мовчати. Не мав навіть слухати її.
— Чому ти не розповів мені? — тихо запитала Соломія. — Ти ж ходив як непритомний.
— Вона просила поговорити з тобою про продаж дому, — зізнався Григорій. — Казала, що самотня, що дім для нас надто великий. Я не знав, як почати цю розмову. А потім вона приїхала й почала тиснути, що якщо ти не погодишся, треба діяти… інакше.
— Ти справді обрав мене, а не її? — запитала Соломія, повертаючись до нього.
— Я люблю її, — просто відповів Григорій. — Але те, що вона пропонувала — це не любов, а егоїзм. Я не бравму в цьому участі.
Соломія підійшла до чоловіка й дозволила йому обійняти себе.
Наступного ранку Надія Вікторівна поїхала, не попрощавшись. Та спокій не повернувся — почалися нескінченні дзвінки.
— Мамо, я не зміню рішення, — твердо повторював Григорій у трубку. — Я тебе не кидаю. Але й Соломію не кину.
Поступово дзвінки стихли. Григорій був непохитний. Один вечір, коли вони з Соломією пили чай на веранді, він усміхнувся — вперше задовго щиро й легко.
— Знаєш, — сказав він, дивлячись на дружину, — здається, ми подолали.
Соломія кивнула, стискаючи його руку. Дім знову став їхньою фортецею.
