Він стояв поруч із дверною рамою і спирався плечем у стіну. Хто він? Він – все ще мій чоловік. Все ще…
– Будь ласка, дозволь мені просто забрати деякі особисті речі.
Я не знала, як себе поводити. Чесно… А чи варто ще його пускати сюди? Після останнього такого візиту все закінчилося не дуже гарно. Щоб ви собі розуміли: хотів так само забрати деякі речі, а разом з ними й потягнув гроші.
– Знаєш, востаннє такий твій прихід закінчився плачевно для мене. Начебто мав забрати своє, а прихватив і дещо моє. Якщо більше такого не трапиться і ти реально візьмеш тільки власне, то, звичайно, заходь.
Ігор пройшов на кухню і сів на кухонний диван.
– Насправді, це моя помилка. Велика помилка. Вибач мені. Зараз все ж мені хочеться забрати свої ремонтні інструменти.
– Що ж, забирай, якщо треба.
Я сходила на балкон і принесла всі інструменти, які в нас були коли-небудь. Мовчки поставила все на шафі в коридорі. В той час Ігор далі сидів на своєму місці.
– Я знаю, що багато болю завдав тобі. Ти неймовірна жінка. Чуйна, добра, гарна. От справді, така гарна. Мені прикро, що наше сімейне життя склалося саме так.
Ніколи ще таким свого чоловіка я не бачила. Здавалося, очі розчервонілися і от-от з них поллються гіркі сльози.
Мені раптово схотілося обняти його і заспокоїти, підібрати потрібні слова втіхи. Та це б відразу дало йому якісь надії на можливе поновлення наших стосунків. Я ж не бачила сенсу у цьому всьому. Ми стали надто чужими один для одного.
– Ти давно зробив свій вибір. Мені здається, він був обдуманим. А тепер тобою керують емоції і ностальгія. Тож дай мені сказати остаточне своє слово. Якщо ми розлучимось, дороги назад не буде. Я не з тих людей, що будуть наступати на одні граблі двічі. В мене є одна особливість ще від народження. Моя сила в тому, що я вмію прощати. Але на цей раз ніяк не вийде склеїти такі маленькі шматочки розбитого щастя сім’ї. Мої сили, напевно, закінчилися.
Ігор повільно піднявся, вийшов в коридор, взяв свої інструменти і підійшов до вхідних дверей.
– Документи на розлучення я подам сам. Ти ж не будеш проти?
– Як собі хочеш. Я перешкоджати не буду і не хочу. – відповіла я і закрила двері.
Стало аж дивно від благородності свого чоловіка. Це найкраще і найсправедливіше що він міг зробити за останній час. Мої очі наповнилися слізьми. Напевно, мій внутрішній світ ще не змирився з думкою, що скоро я залишуся сама.
Так, мені образливо, що все склалося саме так. Образливо за сім’ю. Та, мабуть, все йде тільки на краще. Якщо життя й приносить ось такі «сюрпризи», то вони дані нам для чогось.
