Мене виховувала бабуся, а тепер мої батьки вирішили, що я повинен платити їм аліменти.
Я та моя родина живемо у різних містах. Ми не бачилися вже понад двадцять років. Батьки працюють артистами, співають у хорі, і все їхнє життя це суцільна подорож. Коли мені виповнилося пять, я переїхав до бабусі. Вона хотіла трохи полегшити собі життя з онуком, тож змушена була перебратися до своєї рідні.
Спочатку мама й тато приїжджали до нас двічі, іноді й тричі на рік, але потім ці візити ставали дедалі рідшими. Врешті-решт я навіть перестав думати про них. Згодом звязок зовсім обірвався. Коли я навчався на стоматолога у Львові, на третьому курсі я одружився.
Зараз разом з дружиною ми маємо власну стоматологічну клініку і заробляємо досить добре. Рік тому несподівано зявилися мої мама з татом. Вони почали телефонувати в клініку, бо навіть не мали мого номера. Усі розмови зводилися до їхніх скарг на життя.
Я вислуховував їх, але нагадував, що свого часу вони самі обрали життєвий шлях, віддавши сина на виховання бабусі. Час від часу вони пересилали їй кілька гривень, але в основному ми з бабусею жили на її пенсію. Вона не раз мені це казала, і я завжди це розумів, тому що змушені були рахувати кожну копійку.
В школі я вчився старанно, а щоб купити одяг та мати на життя, ночами підпрацьовував помічником у лікарні. Тепер я маю свою сімю й переконаний, що кожен з нас іде своєю дорогою.
Коли батьки усвідомили, що я не збираюся їм допомагати, почали натякати, що, мовляв, подаватимуть на мене на аліменти. Їхні слова остаточно мене відштовхнули. Якщо раніше я ще вагався та думав, чи не підтримати їх грошима, то тепер уже не хочу мати з ними жодних справ. Не знаю, чи я чиню правильно, але життя мене навчило: просто так допомагати тим, хто свого часу із тобою не був не завжди справедливо.
