Вийшла я заміж за свого колегу. Ми були чудовою парою. Наші стосунки скріплювали почуття, які з роками не вщухали, а таке враження -0 навпаки розгоралися. Я була щасливою. Аж поки не народила дитину…
Чому так склалося, не знаю. Дитина була бажаною. Насолоджувалися ми один одним майже п’ять років. Урешті вирішили розширити нашу сім’ю. Ми дуже свідомо підходили до такого рішення. Микола нічим не зловживав, не пив і не курив. А я взагалі була прихильницею правильного харчування, тобто меню складалося з великої кількості овочів і фруктів. Запозичила традицію в Іспанії, де мала можливість трохи пожити.
Коли завагітніла, ми багато часу проводили на вулиці. Любили гуляти, взявшись за руки і мріючи, яким буде наше завтра, коли народиться маля. Вибирали улюблені імена для хлопчика і для дівчинки.
Вагітність протікала без ускладнень. УЗД показала, що в нас народиться дівчинка. Моїй радості не було меж. Я хотіла мати дівчинку. Уявляла, як я її одягатиму, заплітатиму косички і ми втрьох гулятимемо парком чи подорожуватимемо.
І ось настав час Х. На світ появилося маля, яке ми вирішили назвати Яною. Спочатку в нас все йшло чудово. Я хоч і втомлювалася впродовж дня біля дитини, але була щасливою. Під час прогулянок познайомилася з іншими матусями. Тепер ми ділилися досягненнями своїх діточок. Під час таких спілкувань зрозуміла, що в нас наче є якісь проблеми.
Так ми опинилися на огляді. У пів року нам встановили діагноз – ДЦП. У мене опустилися руки. Чому? Адже я докладала всіх зусиль, щоб народити здорову дитину. Виконувала всі приписи лікарів.
У перші дні я просто плакала. Я пішла на огляд до інших лікарів, однак діагноз підтвердився. З того часу я замкнулася в собі. Мені не хотілося тепер зустрічатися з мамочками в дворі. Втратила бажання взагалі виходити на люди зі своєю дитиною. А з віком відхилення у розвитку ставало щоразу помітнішим. Яна не говорила, лиш вигукувала певні звуки, що привертало увагу людей.
Мені хотілося зачинитися в хаті і не перетинатися з людьми, які з осудом дивилися на мене, як на матір, яка легковажно поставилася до свого обов’язку. Часом мені хотілося крикнути: «Люди, будьте добрішими!».
Так, я почала соромитися своєї дитини. Уникала людей. Розірвала спілкування з давніми знайомими. Я стала відлюдкуватою, бо втомилася всім пояснювати, чому в мене народилася саме така дитина. Втомилася ловити на собі осудливі погляди. Наше сімейне щастя затьмарилося.
Не знаю, як змиритися з такою бідою і наповнити життя знову радістю.
