Мене принижували за «селючку», хоча самі родом із глухої провінції
Я виросла в маленькому селі на Вінниччині. З дитинства звикла до землі, до праці, до того, що все треба добувати власними руками. Ми не були багаті, але жили гідно. Саме тоді я полюбила землю не як обовязок, а як віддушину для душі. Мені подобається копатися на городі, вирощувати своїми руками овочі, фрукти, зелень. Я відчуваю, як це заземлює, заспокоює, повертає до себе. Тому коли я вийшла заміж, одразу сказала: «Нам потрібна ділянка. Немає значить, будемо збирати гроші та купувати».
Чоловік спочатку не дуже підтримував цю ідею, але, бачачи мою захопленість, погодився. Ми купили невеликий будиночок із землею під Житомиром. І ніби все складалося добре якби не його батьки. Від першого дня вони дивилися на мене зверхньо. Особливо свекруха, Марія Степанівна. Кожна наша зустріч перетворювалася на тонке приниження.
«Ти знову зі своєю морквою? Немов колгоспниця», говорила вона, кривлячи губи.
«Наш синчик не для того вчився і виріс у місті, щоб потім у землі колупатися!»
А я слухала і стискалася всередині. Не тому, що мені було соромно. А тому, що не розуміла за що така ненависть? Адже я не змушую, я запрошую допомогти. Надихнути. Це ж не каторга це турбота, це життя.
Але, знаєте, я довго терпіла. Думала ну добре, можливо, містяни, їм не зрозуміти. Адже інші погляди, інші пріоритети. Поки випадково не дізналася правду, від якої мені стало… навіть не ображати, а смішно.
Виявилося, що батьки мого чоловіка родом із справжнього села. Мати із села під Черніговом, батько із глушини Полтавщини. Більше того, їхні батьки досі живуть там, у стареньких хатах, тримають господарство. А вони переїхавши до міста в молодості викреслили це зі своєї біографії. Викреслили з таким завзяттям, немов бояться, що хтось дізнається про їхнє справжнє коріння.
І при цьому, не знаючи сорому, вона дозволяла собі глузувати: «Ти подивися на інтерєр у своїй квартирі немов у баби в хаті! Ці вазочки, статуетки, фотографії У нас усе сучасно: голі стіни, вбудовані меблі, ніякого мотлоху».
А мені саме це й треба затишок, тепло, спогади на полицях. Нехай не модно, але по-людськи.
Довгий час я мовчала. Ні в чому не докоряла. Але одного разу, почувши знову «селючка», не витримала. Ми сиділи на веранді, а вона вкотре скривилася на мій полуничний компот і пиріг із аґрусом:
«Фе, у тебе все, як у селі!»
Я посміхнулася й спокійно відповіла:
«Знаєте, є така приказка: з села людину можна вивезти, а село з людини ні. Тільки я не про себе. А про вас, Маріє Степанівно».
Вона завмерла. Я бачила, як в неї здригнулося око. Вона спробувала перекоситися:
«Це ти мені зараз говориш?!»
«І вам, і собі. Я своїм селом пишаюся. А ви його соромитеся. Ось у чому різниця».
Після цієї розмови вона замовкла. Ні докорів, ні натяків. Більше не називала мене колгоспницею, не кривила обличчя, коли я приносила домашнє варення чи банки з огірками. Навіть, здається, почала поважати.
І знаєте, я не злопамятна. Але мені досі гірко від того, що мене намагалися принизити за те, чим самі колись жили. Хіба коріння це привід для сорому? Хіба праця це причина для зневаги?
Я жінка, яка любить землю. Я не соромлюся свого села. Я вмію сіяти і збирати, солити і варити. І я не гірша за тих, хто живе в «модних» квартирах із голими стінами. Бо там, де немає душі немає й тепла. А в мене воно є. І буде.
