З трьох років я мешкаю у дитбудинку. З дитинства, до того, як я потрапила у дитячий будинок, у мене, практично, не залишилося спогадів. Лише постійні сварки, крики, сльози, дзвін від розбитих пляшок. Ще мені пригадалося один момент: одного разу я чула сильний плач дитини та ніяк не могла зрозуміти звідки він і хто ж це. Від того часу мені часто сниться, ніби я уві сні шукаю дитину, яка плаче. Проте поки без успіху.
Декілька перших тижнів я наївно чекала маму, яка повинна була мене забрати з цього жахливого місця. Час все йшов, а мама так і не з’являлася на горизонті. Через декілька тижнів мої сподівання вичерпалися, і тоді я все зрозуміла.
Дні у дитбудинку були сумними та буденними. Нічого цікавого не відбувалося, одне й те саме.
Одного дня до мене підійшла вихователька та сказала:
– Насте, ходімо зі мною. До тебе прийшли гості.
Я прийшла з вихователькою в кімнату, де побачила чоловіка та жінку. Вони роздивлялися мене, а потім жінка промовила:
– Привіт, Насте. Мене звати Маргарита, а це мій чоловік – Іван. Ми дуже хочемо з тобою познайомитися, ти не проти? Можливо, підемо і прогуляємося?
Я без роздумів погодилася, і ми пішли на вулицю. Наша розмова почалася з того, що Іван мене розпитував, як мені жити в дитячому будинку чи ніхто не ображає, як нас годують, чим мені подобається займатися, в які ігри граю. Я відповіла на всі їхні запитання. А потім Маргарита розповіла трішки про себе: вона вчителька початкових класів, а її чоловік – приватний підприємець. Вони мають котика Мурчика, якого підібрали надворі, та песика – Джека. Наша прогулянка тривала десь годину, потім вони відвели мене назад, а самі пішли.
Минув тиждень Іван та його дружина знову прийшли до дитячого будинку. Правду кажучи, вони нічого не казали, що повернуться, але чомусь я чекала на них. Мені було відомо, що так завжди приходили батьки за дітьми. Спочатку вони знайомилися, дивилися на них, а потім декілька разів знову приходили, і незабаром забирали діток назавжди до себе додому. Я не дуже вірила, що така щаслива історія чекає на мене, проте все одно чекала на них.
Через тиждень вихователька знову мене покликала. Того разу прийшла тільки Маргарита. Вирішили знову піти гуляти до парку. ми йшли та мовчали й тут Маргарита раптово сказала:
– Сонечко, я до тебе ходжу не просто так, ти ж розумієш. Річ у тому, що у нас із чоловіком є син Сашко. Коли йому був рік, ми його усиновили. Зараз він уже підріс, йому п’ять рочків. Дуже хороший та розумний хлопчик. А місяць тому я гортала журнал і побачила там твою світлину та статтю про тебе. Там йшлося про те, що ти зайняла перше місце у художньому конкурсі. І я побачила твоє прізвище – Паніна. Таке прізвище було у нашого сина, коли ми його усиновлювали. Мене це зацікавило, я почала шукати інформацію. Дізналася, що ви з Сашком рідні брат і сестра.
Коли я почула це, я була шокована. Мені важко було повірити в те, що у мене є рідний брат. І раптом я згадала. Дитина, яка постійно плакала та кричала – це був мій братик. Маму це дратувало, і вона кричала на нього. Я згадала, як сильно любила свого братика і завжди старалася його заспокоїти, аби вберегти від маминих криків. Ці спогади призвели до сліз. Я плакала. Тоді Маргарита міцно пригорнула мене до себе та старалася заспокоїти.
– Насте, ми з чоловіком хочемо, аби ти стала нашою донькою. Як ти дивишся на це?
Я витерла сльози, посміхнулася та погодилася.
Ті три місяці, коли вони збирали різні документи, аби мене вдочерити, йшли так довго, тягнулися. Я вже не могла дочекатися того щасливого моменту. І незабаром він все-таки настав. Тепер у мене є любляча сім’я, рідний братик. Я щаслива. Тепер я сплю міцно, кошмари більше мене не тривожать.
А ще я почала відвідувати школу мистецтв, художній кружок. Мені дуже подобається малювати. Зовсім недавно я знову виграла в одному конкурсі. Батьки пишаються моїми досягненнями. У винагороду за перемогу мама з татом подарували мені самоката. Мене оточують хороші люди, які люблять мене та турбуються. Я безмежно щаслива.
