Мене звати Ганна Шевченко, мені 49. Я медсестра й працюю нічні зміни в обласній лікарні Києва. Якби ви знали, скільки я всього бачила за ті двадцять років! Напевно, більше ніж деякі терапевти.
Розлучена вже вісім років, син Олежик йому от тільки-но шістнадцять стукнуло живе зі мною. Золотий хлопець, чесно. Відповідальний, вчиться добре, сивини мені особливо не додавав.
Хоча, якщо говорити відверто Один раз таки здорово додав. І то не з його вини.
Пів року тому Олежик почав скаржитися, що голова болить. Я, як нормальна мама, одразу подумала на зір час, мабуть, підбирати окуляри. Завела його до офтальмолога на Шота Руставелі все, як годиться. Та зір у нього кращий, ніж у мене!
Головний біль не зникав. Потім у нього ще й нудота вранці почалася. Думаю, може, в шкільній їдальні щось не те їсть. Почала йому домашній ланч пакувати, а нудота ні при чому.
Одного ранку заходжу у ванну, а він блідий тримається за умивальник і блює. Каже, що голова крутиться, ніби на каруселях, але тільки без музики. Злякалася хапаю його та мчу в «швидку» до Олександрівської.
Здають аналізи, перевіряють усе, що можна усе чисто, як на Новий рік. Лікар мені: «Ну, знаєте, у підлітків і таке буває. Стрес, школа, ЗНО скоро, то ж можете уявити» А я ж теж не з підозара. Двадцять років по нічних лікарняних коридорах бігаю! Не схоже це мені на ті стреси.
Вимагала додаткових обстежень. Лікар так скоса на мене подивився мовляв, непогано ви шарите. Проте дав направлення на КТ.
Той день памятаю як сьогодні був вівторок, я саме на зміні. Телефонують з інституту нейрохірургії Богомольця, де Олежик робив томографію: «Пані Ганно, терміново підїдьте, треба поговорити на місці». Словом, кинула все, як стояла, пересмикнула халат рвонула машиною через весь Київ.
В коридорі чекає якийсь доктор років п’ятдесят, з поглядом суворої полтавської груші. Каже: «Ми виявили новоутворення у мозку вашого сина. Потрібні додаткові дослідження біопсія, аналізи, щоб зрозуміти, яке саме і на якому воно етапі».
Всі ті роки, коли я сама виносила важкі діагнози чужим людям думала, що звикла до усього. Але коли чуєш це про власну дитину, наче зі стріли в серце.
Почався тиждень аду: магнітно-резонансні, біопсії, наради з онкологами. Слова, які я сто разів говорила пацієнтам, враз обернулися грізними вироками.
Діагноз, як ляпас під дих: гліобластома мультиформна, четверта стадія. Агресивний, неоперабельний через розташування. Тільки хіміотерапія з променевою терапією, але надія як долар після війни: ледве жевріє.
Олежик, мій малий, сидить поряд й слухає йому розповідають, що у нього рак мозку, і шансів майже не залишилось.
Мамо, я помру? питає. Так тихо й спокійно, що я й не впізнала б.
Доктор з тим професійним співчуттям, яке я бачила тисячу разів на зміні:
Ми зробимо усе можливе, аби дати тобі більше часу
«Більше часу». Не «одужаєш», а просто ще трохи побути разом.
Тієї ночі Олежик обіймає мене й каже:
Мамо, не плач. Ми будемо боротись!
От і боролися: хіміотерапія двічі на місяць, волосся сиплеться, схуд жахливо. Блює мало не щодня. Проте жодного разу не спитав «чому саме я?». Усе з посмішкою не хлопець, а святий.
Друзі-однокласники спочатку частенько навідувалися, потім рідше всі ми знаємо, як підлітки не люблять зіштовхуватися з тим, що життя закінчується. Але один друг Данило що дня по школі на велосипеді до нас мчав, домашку приносив, фільми разом дивились, у футбол fifu грали, навіть коли Олежик вже ледве джойстик міг тримати.
Якось я котлети смажила, чую крізь прочинені двері:
Страшно? запитав Данило.
Завжди, відповідає мій син. Тільки мамі не кажу, бо й так їй нелегко.
Чого боїшся найбільше?
Що мама залишиться зовсім сама. Що страждатиме. Що не встигну з нею добре попрощатися. Що вона все життя себе винною почуватиме, а даремно.
Я ледве не заридала втекла на кухню, щоб мене не почули.
Лікування не допомагає. Пухлина росте. Вже кличуть паліативну службу, радять зосередитись на житті, а не на лікуванні. Скільки часу? Бог його знає. Три місяці? Пів року? Ніхто сказати не може.
Цього ранку Олежик попросив відвезти його до школи. Тижнями не ходив не було сил. Але захотів побачити однокласників, пожити «нормальним життям» хоч трохи. Я відвезла, допомогла вийти з машини; став такий худий як зірка на Новий рік.
Усі на нього кинулись обіймати, вчителька улюблена підійшла. У ту мить він просто був Олежиком, а не «тим хлопцем з раком». Коли забирала його через три години додому був страшенно втомлений, але щасливий.
Дякую, мамо, каже, коли їхали на Позняки, дякую за все, за кожен день і за те, що ти у мене найкраща.
А ти у мене найкращий син, сказала я.
Потім тихо додає:
Мамо, коли мене не стане, обіцяй мені, що будеш жити, не плакатимеш усе життя за мною. Я хочу, щоб ти була щаслива.
Олежику, не треба про це
Треба, мамо. Ми обидва все розуміємо. Я дуже хочу, щоб ти усміхалася, коли згадаєш мене.
Обіцяла йому. Хоч і не впевнена, що зможу дотриматись.
Зараз він спить у своїй кімнаті, такий спокійний, мирний, ніби війна далеко-далеко. Я зайшла до нього і побачила: він ще зовсім дитина.
Завтра вранці приходить медсестра з паліативної, післязавтра до онколога на контроль, хоча новини й так зрозумілі.
Я сіла в кухні з філіжанкою кави, що давно вистигла. На стіні навпроти фото Олежика: зовсім малеча, перший дзвоник, десятий день народження, і зовсім свіжі півроку тому, ще здоровий.
Не знаю, як це витримати. Як взагалі можна витримати, коли ховаєш власну дитину у 16 років? Життя, яке так і не розкрилось.
Але я буду триматися заради нього, поки він мене потребує. Усміхатимуся, коли він поруч. Зроблю все, щоб кожен його день був особливим.
А далі то вже буде інша історія. Зараз важливо тільки бути поряд, щоби йому було трохи легше.
Як сказати дітям, що ти їх любиш, коли вже знаєш, що часу обмаль? Як умістити ціле життя любові в ті дні, які залишились?
