Мені вже 42, уяви собі. Одружений із жінкою, яка колись була просто моя найближча подруга ще відтоді, як нам було всього по 14. Познайомилися ми в школі, у Львові. Не було нічого романтичного просто випадково сіли поруч на уроці й почали кожного дня триматися разом. Чисто дружба: домашні, невдалі жарти на перервах, ділилися секретами і сміялися з усього на світі. Я розповідав їй про свої симпатії, вона мені про свої хлопчачі історії. Жодного разу не було чогось більше ні натяків, ні думки перейти межу. Найкращі друзі, й усе.
Підліткові роки й початок дорослого життя кожному принесли своє. Я на 19 поїхав до Києва на навчання, вона залишилась у рідному Львові. На 21 у мене зявилася перша серйозна дівчина, у 24 я одружився з іншою. Моя найкраща подруга, Оксана, була у мене на весіллі, сиділа зі сторони сімї. У неї тоді також був хороший хлопець. Ми не переставали спілкуватися: дзвонили одне одному, ділилися переживаннями, радилися.
Мій перший шлюб протримався майже шість років. Ззовні ідеальна картинка, а по-справжньому багато тиші, сварок і відстані. Все це Оксана знала. Вона знала, коли ми спали в різних кімнатах, коли вже не говорили, коли я почувався самотнім і порожнім, хоч поруч була людина. Вона ніколи не казала щось погане про мою дружину, не накручувала мене просто слухала. У той самий час вона розійшлася зі своїм хлопцем і кілька років була сама, захопилася роботою.
Розлучення прийшло, коли мені виповнилося 32. Все тривало довго суди, документи, розмови, купа емоцій. Я залишився сам у новій квартирі, все почав з нуля. Оксана тоді була моєю опорою: вона допомагала обирати житло, ходила разом по меблі, приходила на вечерю просто, щоб я не сидів у тиші наодинці. Все ще називали себе друзями, але почали зявлятися такі речі, яких раніше не було: дивні довгі паузи, погляди, ревнощі, які ніхто не хотів визнавати.
Пам’ятаю, на 33, якось після звичайної вечері у моєму домі, зрозумів, що не хочу, аби вона йшла додому. Фізично нічого не трапилося, навіть не поцілувались. Просто цілу ніч крутився й думав: та вона ж уже не просто подруга. Через кілька днів вона заговорила перша теж призналася, що почала ревнувати, коли чула, що я ходив із кимось на побачення, що їй стало важко, коли дізнавалася це від когось іншого. Призналась, що вже сама не знає, коли саме відчула оце інакше ставлення.
Майже рік ми ще сперечалися самі з собою наче втішали одне одного, що це просто привязаність, що не можна ламати таку дружбу. Зрештою нічого не вийшло навіть якщо зустрічалися з іншими, думками все одно поверталися одне до одного. На 35 взяли та й спробували почали знову, але вже як пара. Було дуже ніяково, бо 20 років друзі, а тут інше зовсім. Було і страшно, і соромно, і боляче, що можемо втратити навіть дружбу.
Через два роки одружилися мені було 37, їй уже 36. Не було гучного весілля, усе своє, тихе, дуже по-дорослому. Друзі й рідні казали, що це було очевидно ще зі школи, нібито всі чекали цього. Насправді ми і гадки не мали, що колись станемо разом. Ми просто жили свої життя поруч, і ніхто не підозрював, що так вийде. Любов не зявилася з першої зустрічі, вона прийшла потім після всіх скруті й радощів.
Зараз ми вже багато років у шлюбі. Не скажу, що все ідеально але впевнено, чесно, тепло. Ми знаємо одне одного до найменших дрібниць: як злитися, як миритися, як підтримати, коли важко. Іноді думаю, що якби не розлучення, я б ніколи не зрозумів, хто поруч зі мною насправді. Я не вирішив бути з Оксаною зручності заради. Я з нею, тому що тільки біля неї можу бути самим собою, без жодної маски.
