Мені 45 років, і у цьому сновидінні я вже не приймаю нікого в своїй хаті.
Деякі люди, коли підходять до чужого двору, ніби забувають, що вони гості. Вони грубо роздають накази, не поспішають назад до своїх осель.
Колись я був надзвичайно гостинний, але на порозі сорока я різко змінив погляд. Відтоді я не запрошую нікого. Навіщо? Тільки клопіт і зайвий шум, ніби під ногами хитаються китиці з крихтами.
Мій останній день народження я відсвяткував у ресторані «Бузок» на Хрещатику, і це сподобалось так, ніби смакував мед з небес. Тепер я робитиму саме так завжди, і спробую пояснити, чому так.
Зібрати вечірку в домашніх стінах це витрата, що зростає, наче кленовий лист у осінньому вітрі. Одна проста вечеря вимагає кілька тисяч гривень, а різдвяна підготовка може обгорнути гірську вершину. Гості приносять скромні подарунки, бо часи важкі, а потім сидять до самого світанку. Я хочу просто відпочити, а не боротися з горою посуду, ніби це крижаний монстр, що розганяє сон.
Тепер я сиджу в своїй квартирі в Києві, чекаючи нікого. Прибирання і готування лише коли душа кличе. Раніше після різдвяних застіль я був змучений і зневірений. Тепер після свят я маю час для теплої ванни і раннього сну.
Вільний час я заповнюю корисним. Друзі можуть зайти на чай, і я не турбуюсь, чи є достатньо печива. Тепер я можу вільно висловлювати думки. Коли захотілося спокою, я вказую пальцем на вихід. Може, виглядає це не так гарно, та мене це не турбує благополуччя стоїть вище за все.
Найдивовижніше ті, хто любить крокувати чужими домами, ніколи самі не запрошують гостей у своїх. Для них легше піднести гостинність, не гублячись у миттєвих миттях прибирання і варіння.
Чи вітаєте ви гостей? Чи можете назвати себе справжнім господарем?
