Мені 47, і я більше не відчуваю радості від життя…
Жінки працюють не одну, а дві зміни. Спочатку — на роботі, потім — вдома. Ми тягнемо все на собі, намагаємось посміхатися, бути бадьорими, впоратися з дітьми, побутом, батьками, безкінечними клопотами. Але приходить момент, коли ломає. За віком я ще не бабуся, але сили вже немає ні на що. Усередині — ніби вигоріло. Як казати — перегоріла.
Іноді думаю: може, пенсію придумали недарма? Та чому так пізно? І як на неї жити, якщо навіть на зарплату ледве виживаємо, а відпочити від цієї гонитви хочеться вже зараз…
Читала статті про те, як жінки на пенсії «розкриваються»: вивчають мови, подорожують, займаються спортом, знаходять нових друзів, хобі, навіть кохання. А де вони беруть на це сили? Я щиро не розумію.
Мені 47. У мене чудова родина. Двоє синів. Але я більше нічого не хочу. Чесно. Просто не хочу. Не радію ранку, не будую планів, не мрію. Все, про що думаю вранці — як дотягну до вечора. Може, це наслідки пізнього материнства. Першого сина народила в 35, другого — у 39. Зараз одному дев’ять, другому — майже підліток. А я себе почуваю старою.
Ранок починається з біганини: сніданок, зібрати до школи, перевірити рюкзаки, потім робота. Я працюю у продажах — дзвінки, зустрічі, презентації, договори, купа спілкування. Навіть коли робочий день закінчується, я не відпочиваю — на зв’язку цілодобово, бо боюся втратити клієнта. Можуть зателефонувати увечері, о дев’ятій, о десятій — і я підбіжу, відповім, адже… раптом?
Потім — домашні справи: перевірити уроки, закинути прання, приготувати вечерю, підготувати одяг на завтра, відписати у шкільний чат, де щодня — десять нових повідомлень. Хтось щось забув, хтось збирає гроші, комусь треба принести папір, хтось организує поїздку. Треба бути в курсі всього. Все на мені.
Не пам’ятаю, коли востаннє справді відпочивала. У мене є відпустка — два тижні на рік. Але вони йдуть на розбір завалів: щось оформити, вирішити, комусь допомогти. Після неї повертаюсь на роботу ще втомленішою, ніж була.
Чоловік у мене є. І він старається, правда. Він не з тих, що лежать із пультом. Допомагає — і по дому, і з дітьми. Але глобально це не рятує. Бо я все одно залишаюсь тією, хто маєя все одно залишаюсь тією, хто тримає весь світ на своїх плечах, але одного дня, може, навчуся відпускати і знаходити щастя у малих моментах.
