Уявляєш, мені вже пятдесят, а минулого року Оксана ну, дружина моя пішла разом з дітьми з дому. Поки я був на роботі, тихенько зібрала речі, і коли повернувся ввечері порожньо, аж гулко. Нікого. Навіть кота їхнього улюбленого забрала.
Тижнів кілька тому прийшло повідомлення на «Дію»: вимога про аліменти. І все, навіть сперечатися не можу щом отримую зарплату, автоматично знімають певну суму, і все тут. Навіть не питають. Ніяких переговорів, ніяких затримок, просто гроші йдуть одразу гривнями, навіть в очі їх не бачу.
Ну, я не збираюсь тут з себе святого ліпити. Вів себе, мяко кажучи… кепсько. Не раз зраджував Оксані. Я ніколи їй прямо не казав, але й не старався сильно приховувати. Вона постійно говорила, що я щось недоговорюю, а я сміявся: мовляв, їй привиджується.
Ще й характер у мене був не дай Боже. Коли щось не по мені кричав, поводився різко, в хаті всі надто добре знали, як я можу наламати дров, якщо щось не влаштовує. Бував, що тарілкою по столу гатив. Дітей, звісно, не бив, але лякав це вже точно. Тепер побачив, що вони мене банально боялися. Як тільки я повертався додому, одразу ставало тихо. Якщо трохи голос підвищував ішли по кімнатах. Оксана ледве слова зважувала, ні про які суперечки навіть мови не було. Колись думав, це шана до батька така. Зараз розумію це був страх.
Та раніше мені просто байдуже було. Я ж, ти подумай, «годувальник», типу все на мені тримається, я й вирішую все. Гординя така була.
А коли вона з дітьми пішли, відчув, ніби зрадили. Мовляв, як це проти мене? Ну і, звісно, вирішив зробити по-своєму: не давати грошей хай відчує, як це. Не через те, що не мав, а щоб, знаєш, провчити. Мовляв, раптом одумається і повернеться. Думав так: «Хочеш грошей? Приходь додому й живи разом». Ще в обличчя це ляпнув.
А вона не те що не вернулась одразу до юриста пішла. Подала заяву на аліменти, зібрала всі докази, папери доходи, витрати, все до копійки. І суд швидко, не тягнув: ухвалив рішення, і тепер аліменти автоматично з моєї зарплати відрізаються щомісяця. Навіть не встигаю дізнатися, скільки заробив вже сума менша.
Отак зараз і живу: без дружини, діти зі мною не мешкають, бачу їх рідко, і то завжди якісь чужі вже, далекі такі. Не говорять, не питають, навіть очі не піднімають. Як непотрібний.
Грошей обмаль квартплата, аліменти, ще кредити кляті тягну, і лишається самий мізер. Іноді просто злість бере, іноді аж соромно.
Сестра моя, Ганна, сказала прямо у лоб: сам собі влаштував. І знаєш, вона права.
