Мені вже шістдесят, і ще через пару місяців мені стукне цілих шістдесят один. Так, це не якась там кругла дата, не сімдесят і навіть не вісімдесят, але для мене це справжній рубіж. Я хочу його відзначити. І не просто купити тістечко по дорозі з базару чи умовно посидіти «між іншим» на кухні, а влаштувати справжнє святкування: вечеря, гарно накриті столи, святкові скатертини, стільці з бантиками, офіціанти та якась камерна музика, аби душа співала. Хочеться відчути, що я жива, цінна, подякувати долі за все, що пережила.
Але тут виник нюанс: мої діти категорично проти.
Маю двох дорослих синів. Обидва, звісно ж, живуть у мене ну але не самі, а зі своїми коханими й дітьми. Будинок ніколи не буває порожнім: гамір, телевізор горланить, діти весь час носиться, а потім ще і суперечки про те, чия черга виносити сміття. Я їх люблю, не без цього але особистий простір давно став міфом. Самотою й не пахне. Ну, взагалі ніколи!
Сини заробляють, і ніби не бідують, та більшість витрат на мені. Живу я на пенсію, ще трошки є від спадку чоловіка, ну і невеличкий бізнес-куточок у мене ще при справі. Я сплачую за комуналку, купую їжу, керую ремонтами, й просто без кінця «тимчасово» даю гроші, що вже стали постійною допомогою.
Мене це раніше зовсім не турбувало.
Але зараз от що мене гризе: вони почали вирішувати мої питання за мене.
Як тільки я згадала про ідею свята, відразу вислухала справжній сімейний консиліум. Мовляв, це марнування гривень! Зараз, мамо, не час на такі вечори та ресторани, давай ті гроші краще нам: вкласти, на корисне щось, «розумна інвестиція». Спілкувались, ніби я вже повністю втратила розум щодо власної пенсії.
Я їм спокійно пояснила: в борги не полізу й це рішення давно виношую в голові. Але ж як об стену. Весь час повторюють: святкування пустий клопіт.
І тут один з синів раптом каже:
Мамо, ну це вже не для тебе
Оце речення мене прямо пробило. Хоч би могли мовчати.
І тут знаєте, почала я згадувати й думати про таке, що й не посміла б вголос сказати Що мені часом хочеться бути на самоті у власному житті. Так сумую за тишею зранку, без цього вічного дитячого марафону. Так хочеться зайти у вітальню, а там порожньо, тепло. І щоб мої плани не підлягали колективному закиданню тапками.
Навіть подумувала сказати: хлопці, час збирати на перший внесок, шукайте собі якесь гніздечко. Не тому що я баба-яга, просто розумію свою місію вже виконала. Але слідом совість їсть.
Боюся виглядати егоїсткою.
Не хочу сцени влаштовувати, нікого вночі не виганяю. Просто не знаю, чи я така вже грішна, що хочу свого свята. Що мрію про тишу. Що хоч раз хочу витратити гривні саме на себе, а не на чергову лампочку в підїзд чи комуналку.
Пишу, бо гублюсь: настояти таки на своєму, чи знов змовчати? Робити цю вечерю чи хай синівська рада переможе?
Як думаєте? Чи дійсно велика моя провина, що мрію відзначити день народження як МАРІЧКА хоче, а дім і гроші це не громадська каса?
