Мені 60 років. Я вже не чекаю у своїй квартирі ані друзів, ані родичів.
Багато хто з моїх близьких вважає, що я занадто горда та відлюдькувата, але, якщо чесно, мені давно байдуже до думок оточуючих.
Головна причина, чому я перестала приймати гостей це моя елементарна лінь. Ведення домашнього господарства мене виснажує. Адже потрібно не лише прибрати оселю, а й приготувати щось до столу. Ані сил, ані грошей на все це вже не залишилось. Зустрітися можна і в кавярні за філіжанкою чорної кави. Навіщо всі ці візити додому?
Друга причина негативна енергія. Не всі, хто переступає поріг мого дому, приходять із чистими намірами. Навіщо мені чужі клопоти й проблеми? Після кожної вечірки у мене залишалося відчуття спустошення і туги. Я більше не хочу розмінювати свій спокій. З того часу, як я перестала розчиняти двері для гостей, мені більше не сняться тяжкі сни, і безсонні ночі минули.
Крім того, я на пенсії, і вдома мені просто нудно. Я хочу виходити на вулицю, відкривати для себе нові місця в Києві, на Подолі, прогулюватися старими вуличками, знаходити свою відраду. Який сенс скаржитись і тягти всіх до себе? Всі підуть, а ти залишишся з брудним посудом та думками, чи добре ти прийняла гостей.
Наше місто, Київ, переповнене затишними кавярнями, парками, музеями. Зараз не обовязково святкувати іменини чи дні народження між чотирма стінами. Я теж хочу цим скористатися і не проводити весь день із ганчіркою і віником у руках.
Тепер мій дім це мій маленький всесвіт. Тут немає людей, яких я не хочу бачити. Можливо, мене назвуть непривітною самітницею, але це зовсім не так.
Чи близький тобі мій світогляд?
