Мені шістдесят. Живу сама, і такої старості я точно не очікувала.
Я мати двох дорослих, гарних і розумних дітей — сина й доньки. У мене п’ятеро онуків, різного віку, всі живуть у Києві. Але попри таку велику родину, кожне свято я зустрічаю самотньою. Та й не тільки свята — самотність стала моєю постійною супутницею.
Коли був живий мій чоловік, я не відчувала цієї порожнечі. Нам вистачало одне одного. Разом зустрічали і Новий рік, і Різдво — без метушні й галасливих застіль, але з теплом, посмішками та якоюсь особливою щирістю. Він був моєю опорою, моєю стіною, на яку можна було спинитись у будь-яку мить. Але коли його не стало, я ніби провалилася у тишу. І з кожним роком та тиша ставала все гучнішою.
Найважче стає в грудні. Час, який мав бути сповнений світлом, сміхом, ароматом меду й ялинкового гаю, для мене обертається крижаним нагадуванням — я сама. Мої діти… вони дзвонять. Іноді. Але бувають роки, коли й цього не роблять вчасно. Вітання можуть надійти і другого, і третього січня. І все одно я посміхаюся крізь біль, роблю вигляд, що не помітила запізнення. Ніби все гаразд.
Але в душі я відчуваю — я більше не потрібна. Не як жінка, не як мати, не як бабуся. Я — минуле, про яке згадують уривками, між своїми «важливими» справами. А колись я була для них усім. Я прала, годувала, лікувала, сиділа вночі біля ліжечка. Я жила їхнім життям. А тепер їхнє життя проходить повз мене.
Я розумію — у них своя родина, свої клопоти. Але чому в цих клопотах немає місця для мене? Чому кожного разу, коли я запрошую їх на Різдво чи Новий рік, чую: «Мамо, цього року не вийде, вже є плани»? А я ж не прошу багато — я прошу вечір. Один вечір із родиною, за столом, де б могла подати улюблені пампушки, зварити духмяний узвар, накрити, як у найкращі роки.
Я завжди мріяла, що з віком мій дім буде повний голосів, дитячого сміху, шелесту подарункового паперу, запаху домашнього медовику й дзвону посуду. Уявляла, як готуватиму свої фірмові страви, втомлюватимусь, бурчатиму про галас, але в душі відчуватиму себе справжньою. Потрібною.
Але цього не сталось. І з кожним роком все ясніше — мрії так і залишаться мріями. Іноді здається, що я просто більше не існую для них як людина. Я — зручна функція, яку можна активувати, коли потрібно кимось підмінити або посидіти з дітьми, але не як особистість, не як жінка, не як мати.
Я не говорю про це дітям. Не тому, що боюсь, — а тому, що знаю: вони не зрозуміють. Скажуть, що я перебільшую. Що «всі мами інколи сумують». Що «це вік». А мені не вік тяжко. Важко бачити порожнечу у вікні, коли дивишся на вхідні двері й розумієш — вони не відчиняться.
Можливо, колись вони зрозуміють. Коли самі постаріють. Коли озирнуться — і раптом побачать, що ті, хто колись був поруч, давно зникли. Я не бажаю їм цього, ні. Але боюся, що для мене тоді це розуміння вже буде запізнілим.
І ось зараз, напередодні Нового року, я знову сама прикрашаю квартиру. Розвішую гірлянди, які ніхто не побачить. Ставлю ялинку, під яку ніхто не покладе подарунків. Готую олів’є, який потім їстиму три дні. І мовчки ковтаю сльози.
Може, хтось із жінок, що читатиме це, мене зрозуміє. Може, хтось теж самотній ставить свічку на святковий стіл і сподівається, що наступного року все буде інакше. Що подзвонять, що приїдуть. Що згадають.
А якщо ти — син чи донька… просто подзвони своїй мамі. Не завтра. Сьогодні. Бо може статися так, що завтра вона вже не буде чекати.
