Мені шістдесят. Я живу сама. Такої старості я точно не очікувала.
У мене двоє дорослих, красивих і розумних дітей — син і донька. П’ятеро онуків, різного віку, усі живуть у Києві. Але попри таку велику родину, кожне святко я зустрічаю сама. І не лише свята — самотність стала моїм вічним супутником.
Поки був живий мій чоловік, я не відчувала цієї порожнечі. Нам було досить одне одного. Разом зустрічали і Новий рік, і Різдво — без метушні й галасу, але з теплом, посмішками і якоюсь особливою щирістю. Він був моєю опорою, стіною, на яку можна було спертися будь-коли. А коли його не стало, я ніби провалилася у тишу. І з кожним роком ця тиша стає все більш гучною.
Найважче — у грудні. Час, що мав бути сповнений світлом, сміхом, запахом меду та ялинкового гілля, для мене перетворюється на холодне нагадування: я одна. Мої діти… вони дзвонять. Іноді. Бувають роки, коли й це роблять невчасно. Вітання можуть надіслати і другого, і третього січня. А я все одно посміхаюся крізь біль, роблю вигляд, що не помітила запізнення. Ніби все гаразд.
Але глибоко в душі я знаю — я більше не потрібна. Не як жінка, не як мати, не як бабуся. Я — минуле, про яке згадують між своїми «важливими» справами. А колись я була для них усім. Прала, годувала, лікувала, сиділа вночі біля ліжечка. Жила їхнім життям. А тепер їхнє життя йде повз мене.
Я розумію — у них своя родина, свої клопоти. Але чому в цих клопотах немає місця для мене? Чому кожного разу, коли я запрошую їх на Різдво чи Новий рік, чую: «Мамо, цього року не вийде, вже є плани»? А я ж не прошу багато — лише один вечір. Один вечір за столом, де я б спекла їхні улюблені пироги, зварила узвар, накрила, як у найкращі роки.
Я завжди мріяла, що з віком мій дім буде повний голосів, дитячого сміху, шелестіння подарункового паперу, запаху домашньої випічки і дзвону тарілок. Уявляла, як готуватиму свої фірмові страви, втомлюватимуся, буркотітиму через шум, але в душі почуватимуся життєвою. Потрібною.
Але цього не сталося. І з кожним роком все ясніше — мрії лишилися мріями. Іноді мені здається, що я просто перестала існувати для них як людина. Я — зручна функція, яку можна активувати, коли треба підмінити чи посидіти з дітьми. Але не як особистість, не як жінка, не як мати.
Я не кажу про це дітям. Не тому, що боюся, а тому, що знаю: вони не зрозуміють. Скажуть, що я перебільшую. Що «усі мами іноді сумуІ ось я знову сижу біля вікна, дивлюся на сніг, що тихо падає, і думаю — чи почує хтось мій німий біль.
