Мені шістдесят шість років, і з початку січня я живу з пятнадцятирічною дівчиною, яка не є моєю донькою. Вона донька моєї сусідки Олени, яка відійшла у вічність за кілька днів до Нового року. До того вони жили удвох, у невеликій орендованій однокімнатній квартирі за три хати від моєї. Місця там було зовсім мало: одне ліжко на двох, маленька імпровізована кухня, столик, що слугував і для їжі, і для навчання, і для роботи. У них ніколи не було розкоші чи зручностей тільки найнеобхідніше.
Олена багато років хворіла, але до останнього працювала щодня. Вона торгувала косметикою за каталогом, ходила по квартирах, доставляла замовлення. Коли грошей не вистачало, робила невелику ятку біля підїзду, продавала пиріжки, вівсяну кашу, узвар. Її донька, Марічка, допомагала після школи: готувала, обслуговувала, прибирала. Я часто бачила, як вони пізно ввечері збирають речі, стомлені, рахують гривні монетами, щоб вистачило на наступний день. Олена була дуже гордою і працелюбною, ніколи ні в кого не просила допомоги. Я, коли могла, купувала їм щось з продуктів або приносила щось готове, але завжди дуже обережно, щоб не образити її гідність.
До них ніколи не приходили гості, не було родичів. Олена ніколи не розповідала про брата, сестру, батьків чи інших близьких. Марічка виросла лише з мамою, навчена з дитинства допомагати, не просити зайвого, справлятися з тим, що є. Зараз, згадуючи все це, я думаю, чи варто було наполягати більше на допомозі. Але тоді я поважала межі, які встановила Олена.
Її смерть була несподіваною. Ще вчора вона була на роботі, а за кілька днів її вже не стало. Не було прощань, ніхто з рідних не зявився. Марічка залишилася сама в тій квартирі: оренда нараховується, рахунки за світло й газ, а скоро школа. Я памятаю її очі і вигляд ходила туди-сюди, не знала, що робити, переживала, що залишиться просто неба, боялася, що її ніхто не підтримає чи відправить невідомо куди.
Тож я вирішила забрати її до себе. Не було довгих розмов чи рішень просто сказала їй: Можеш залишитися у мене. Вона зібрала свої речі у пакети, їх було зовсім небагато, і перейшла. Ми зачинили квартиру, поговорили з власником він усе зрозумів.
Тепер Марічка живе зі мною. Вона не є тягарем і не людина, для якої треба все робити. Ми ділимося справами: я готую, організовую харчування, вона допомагає з прибиранням миє посуд, застеляє ліжко, підмітає й розкладає речі у спільних кімнатах. Кожна знає свої обовязки, у нас немає криків чи наказів, усе обговорюємо разом.
Я оплачую її витрати одяг, зошити, шкільне приладдя, щоденні перекуси. Школа зовсім поруч, за дві вулиці від нашого дому.
З того часу, як вона прийшла до мене, мені стало фінансово складніше. Але мені це неважко. Я б воліла так, ніж знати, що вона зовсім сама, без підтримки, і змушена переживати те, що вже пережила поряд з хворою мамою.
У неї більше нікого немає. Та й у мене вже давно немає дітей у домі. Думаю, кожен би зробив так само. Часом замислююся, чи правильно це все, чи можу дати їй достатньо турботи, миру і впевненості. А що про це думаєте ви?
