Мені шістдесят шість років, і вже з початку січня в моєму домі живе пятнадцятирічна дівчина, яка не є моєю дочкою. Її звуть Ярина, вона донька моєї сусідки Оксани, яка пішла у вічність за кілька днів до Нового року. До того вони мешкали утрьох із кицькою Марисею на маленькій однокімнатній квартирі, три будинки від мого. Квартира була скромна: одне ліжко на двох, імпровізована кухня, маленький столик, де і їли, і робили уроки, і майстрували домашні дрібниці. Ніколи не помічала на їхньому столі нічого, окрім найнеобхіднішого.
Оксана хворіла довгі роки, та попри це виходила на роботу щодня. Я заробляла тим, що приносила людям каталоги, прозивала замовлення, а коли грошей не вистачало вона виставляла столик у дворі і продавала пиріжки, вівсяні батончики та узвар. Ярина після уроків завжди допомагала готувала, обслуговувала, прибирала. Я бачила, як вони в пізні вечори рахують гривні, думаючи, чи вистачить завтра на комірне чи хліб. Оксана була вкрай горда і працелюбна, не просила допомоги ні в кого. Я, коли могла, залишала їм кутю чи борщ в коридорі, але завжди обережно, щоб не задавити їй гордість і не поставити в незручне становище.
У тій квартирі гості ніколи не зявлялись. Я не чула історій про братів, сестер чи родичів. Ярина виросла так лише з мамою, змалку навчена допомагати, не просити і жити скромно. Тепер, оглядаючись назад, думаю, що варто було б настоювати на допомозі, але я поважала межу, яку Оксана сама встановила.
Її смерть була раптовою. Одного дня вийшла на роботу, а за кілька днів її вже не стало. Не було довгого прощання, не приїжджали родичі, не плакала ніхто на порозі. Ярина залишилася сама, без мами в тій квартирі, з платою за оренду, з рахунками, і школою, яка вже починалась. Я памятаю її обличчя у ті дні: ходила по кімнаті з острахом, не знала, куди подітися, чи не опиниться просто на вулиці, чи не заберуть її кудись, де нікого не знає.
Саме тоді я вирішила забрати її до себе. Не було зборів, гучних слів чи обіцянок. Просто сказала їй, що вона може залишитись зі мною. Ярина зібрала свої речі у дві торби те небагато, що було і прийшла. Ми закрили квартиру, домовилися з власником, і він поставився з розумінням.
Тепер вона живе зі мною. Я не ставлюся до неї як до тягаря чи безпорадної малої. Усі обовязки ми розділили. Я готую борщі та страви, вона допомагає з прибиранням миє посуд, застеляє своє ліжко, підмітає підлогу, наводить лад у коридорі. У кожної свої справи. Немає криків чи наказів, усе обговорюється. Я покриваю її витрати: одяг, зошити, шкільне приладдя, перекуси. Школа тут, за два будинки.
З моменту, як вона зявилася, мені стало важче з грошима. Але мені не тягар це. Я краще так, ніж знати, що вона одна, без підтримки, сама з тими ж труднощами, які мала поруч із тяжкохворою мамою.
Ярина не має нікого. І я не маю дітей, що живуть зі мною. Думаю, кожен на моєму місці вчинив би так само. А ви як гадаєте, чи правильно я зробила?
