Мені шістдесят вісім. Я сама. Удовиця вже давно. Чоловік пішов тихо, уві сні, без слів, без прощань. З тих пір живу, наче в тумані. Дні зливаються в один, обличчя розпливаються, події не залишаються в пам’яті. Я все ще працюю — не через гроші, а щоб не збожеволіти в цій тиші. Робота — це єдині години, коли відчуваю себе хоча трішки потрібною.
Я не нарікаю. Просто кажу, як є. В мене немає захоплень, мрій. Все, що було колись — минуле. Я більше не шукаю, не пробую, не сподіваюся. Мабуть, просто стара. Але найважче — не вік, а самотність, що прилипла до стін моєї двокімнатної квартири у Львові, як цвіль: непомітно, але неминуче.
І ось я наважилася. Подумала: може, запропоную сину з родиною переїхати до мене? У них троє дітей, місця не вистачає. А у мене — вільна кімната, шафи з постіллю, куточок для іграшок. Все ж логічно: простір є, бажання теж. Але не так усе просто.
Син слухав, не перебивав. А потім подзвонила невістка. Ввічливо, але з холодком у голосі.
— Ви ж розумієте, Марійко Григорівно, у нас свої порядки. Діти звикли до свого простору. А жити під одним дахом — це завжди складно. У кожного свої звички, свій ритм.
Я зрозуміла. Я для них — тягар. Бабуся, яку треба терпіти. Хоча я не просила багато — лише бути поряд.
Донька… Я б із задоволенням пожила з нею. Але у неї своя родина, свої клопоти. Вона ніколи прямо не скаже, що я небажаний гість, але… мені досить погляду її чоловіка, коли я засиджуюсь на кухні після вечері. Проте дочка ввічлива: завжди нагодує, напоїть чаєм, вислухає. Та чим частіше я приходжу, тим важче повертатися у свою порожню хатину, де годинник дзвонить голосніше, ніж телевізор.
Вони кажуть, що я ще не стара. Що життя не закінчується на пенсії. Що можна поїхати на екскурсію, записатися до гуртка, займатися йогою. Кажуть: «Ти просто замкнулася у собі».
— Мамо, ну невже з нами тобі буде легше? — питає донька. — Ти ж не зможеш розслабитись, завжди відчуватимеш себе зайвою.
— Знайди щось, що тобі справді подобається, — радить син. — Може, до бібліотеки ходити, на аеробіку. Зараз стільки всього цікавого…
А я мовчу. Бо не знаю, як пояснити, що мені не потрібні гуртки. Не виставки, не прогулянки з палицями. А живий голос зранку. Дитячі ніжки, що бігають коридором. Ранкову каву, зварену не лише для себе. Людину, яка просто поряд.
Мені кажуть: «Ти ще можеш зустріти кохання». А мені здається, що це вже смішно. Куди мені? З зморшками, з втомленими очима, з пам’яттю, де більше минулого, ніж майбутнього?
Так, я живу. Але відчуваю, ніби проходжу повз. Повз свята,
