Якби Влад був зі мною сьогодні б ми відсвяткували 25-ту річницю весілля. Позаду залишилося так багато. Радісні та сумні дні, перші труднощі та невдачі, перемоги й успішні кроки до життя про яке ми завжди мріяли. Перша вагітність, пологи, маленький син на руках. Ми погано спали, не одразу зрозуміли, що й до чого. Вважали себе поганими батьками. Господи, так ми ще й до всього були студентами. Мало того, що дитина плаче, так ще й і сесія на носі.
Пам’ятаю, як на літературі Антоніна Сергіївна дала студентам завдання написати лист-послання в майбутнє. Розповісти про свої мрії, описати все, про що не насмілюєшся зізнатися самому собі.
Свій лист ти вручив мені. Написано там було небагато: «Своє майбутнє я уявляю лише з тобою. Ми житимемо у красивому будинку з великими вікнами. Я зроблю для тебе парник, де ти вирощуватимеш квіти, а сам писатиму книгу у своєму кабінеті. Наші діти, хлопчик та дівчинка, бігатимуть босоніж по зеленій траві, їстимуть вишні із нашого садка й кататимуться на гойдалці, яку я почеплю для них на горіх. Ввечері ми всі збиратимемося за столом й багато, багато сміятимемося. Коли діти вкладуться спати, ми вийдемо у сад, сядемо в альтанці. Я пригорну тебе до себе й розповідатиму про зірки. І так добре буде у твоїх обіймах, і єдине, що мені потрібно – це почути, що ти щаслива».
Цей лист я зберегла й перечитувала його на кожну річницю нашого весілля. Сьогодні не хотіла, несила було. Хто усе зруйнував, якої миті ми звернули не на ту стежку? Три місяці, як я без тебе, а здавалося б уже минула ціла вічність. Вранці телефонували діти, вітали, запитували, як я себе почуваю. Довелося обманювати, що в мене все прекрасно. Не хочу, щоб вони хвилювалися.
Запитувала в Маринки про тебе, вона сказала, що ви вже давно не розмовляли. Син заспокоїв, що ви бачилися кілька днів тому й у тебе все гаразд. Правда, казав, що тато схуд дуже. А я ніяк не можу позбутися від звички готувати твій улюблений тертий пиріг та печиво з вишнею. Наготую, а потім думаю, що з тим всім робити. Роздаю сусідам та дітям на дитячому майданчику. Усі дякують, а ти робив це по-своєму. Добре пам’ятаю, як цілував мої руки, підхоплював, кружляючи у повітрі, й казав, що я найкраща дружина у світі.
Куди це все поділося, чого ми не зуміли вберегти один одного та шлюб від побутових проблем та суперечок. Моє прагнення до чистоти та порядку на противагу твоєму «творчому хаосу». А нас же всі попереджали, що нічого не вийде. Твій азарт та жага до пригод назустріч моїй несміливості та звичці все виконувати за планом й контролювати. Люди не розуміли, а ми знали, що доповнюємо один одного й відкриваємо найкращі риси свого характеру лише в поєднанні.
Шкода, що я не давала тобі достатньо свободи, обмежувала твої пориви, не підтримувала шалені ідеї. Ображалася кожного разу, коли ти голосно гримав дверима та йшов кудись побути наодинці. Мабуть, не хотів наговорити лишнього, в той час, як я саме це і робила.
Мені бракує тебе щодня. Я обіцяла любити тебе все життя й свого слова дотримаю. Сподіваюся, що колись насмілюся сказати все це тобі в обличчя й можливо у нас буде ще один шанс все змінити. А до того часу продовжую страждати, згадувати та вірити, що зовсім скоро ти, як зазвичай, повернешся з роботи, подаруєш мені шоколадку, чмокнеш у щоку й запитаєш:
-То ти щаслива?
Відповідь залишиться незмінною:
-Я щаслива!
Завжди була щаслива, тільки шкода, що надто пізно це розуміла.
