Мені було 17 років, коли не стало мами. Цей день був для мене найгіршим у моєму житті. Я ніяк не могла звикнутися з думкою, що у мене більше немає мами. Я невтішно плакала. Ніщо мене не розраджувало у ці миті. Тоді тато викликав психолога…
Так я поступово зі сторонньою допомогою прийшла до тями. Тоді тато покликав мене до себе і розповів усю правду про маму.
Він з мамою прожив у шлюбі 18 років. Їхнє спільне життя було щасливим, хоч і тривожним.
Коли мені виповнилося 5 рочків, я почала просити маму про братика. Я дуже хотіла мати братика. Однак мама на мої прохання усміхалася і відбувалася таким жартом: «На сьогодні розкупили вже всіх діточок у лікарні. А ми не можемо зайняти чергу».
Уся увага і любов матері була прикута до мене. Я, ще зовсім мала, не розуміла, чого так часто до нас приїжджає швидка. Чому мама скаржиться на біль голови. Чому вона ніде не працює.
Тато постійно їздив у відрядження. Він добре заробляв, тому наша сім’я була забезпечена всім необхідним. Вже будучи майже дорослою, я багато в чому допомагала мамі. Не вередувала. Добре вчилася в школі і не перечила мамі, коли вона мене щось просила зробити.
Правда, зауважувала, як мама ще зовсім молода чомусь осунулася. Появилися перші зморшки і надмірна худощавість. Проте вона мені нічого не розповідала про себе.
Коли я питала, що з нею, вона схиляла голову і казала, що треба трохи відпочити і йшла в ліжко.
З кожним днем моїй матусі ставало все гірше. Я викликала швидку, і вона їхала на кілька днів у лікарню. Потім геть знесилена поверталася додому.
Мені було дуже шкода свою маму, але я не могла нічим їй допомогти. Лишень часом гладила свою матусю по голівці.
Уже тепер я дізналася, що у мами була онкологія. Тато і лікарі робили все можливе, щоб врятувати їй життя. Вона вийшла заміж вже будучи хворою. Мій тато знав про її хворобу, однак не міг змиритися з цим. Він дуже любив мою маму, тому одружився на ній. За всіма обстеженнями лікарів мамі не можна було народжувати, проте вона нікого не послухала. Так на світ появилася я, як виняток з правила. Лікарі були здивовані – для них народження дитини у такому стані було дивом.
Сьогодні мені 18. Я знаю всю правду про власну сім’ю. Мені жаль, що мама покинула нас так рано. Я кожного дня згадую її і дякую татові за його мужність і любов, завдяки яких я появилася на світ.
