Мені було 30 років, коли тато пішов до Бога.
Тепер мені 32, і наш останній діалог досі болить, ніби все сталося вчора.
Я завжди був “проблемною дитиною” починав щось і не завершував.
Вступав на три різні спеціальності в трьох університетах.
Першу кинув на другому семестрі стало нецікаво.
Другу на четвертому, бо почав прогулювати, тусуватися, розчинятися в розвагах.
Третю залишив ще до закінчення першого семестру.
Поки мої сестри успішно закінчували навчання, отримували дипломи, знаходили роботу, я стрибав від ідеї до ідеї, все повторюючи: “Знайду щось своє”.
Всі вдома це бачили, але найглибше відчував тато.
Він був моїм чоловіком не просто батько, а й друг.
Брали мене грати в більярд, ходили на матчі, пили пиво на вихідних у барі чи на шашлик з його друзями.
Поки сестри мали розписані графіки, оцінки, купу обовязків, у мене було інакше.
Казав: “Ти хлопець навчишся всього на вулиці”.
Я ріс вільним без строгих правил, без реального тиску.
І роки потому за це довелося розплачуватися нічого не доводив до кінця: ні навчання, ні роботу, ні звички.
Три місяці до його смерті ми провели найважчу розмову у моєму житті.
Сиділи у дворі в Києві.
Він курив, я крутився у телефоні.
Попросив мене допомогти.
Сказав: “Сину, я не розчарований у тобі, я засмучений собою.
Я тебе неправильно виховав розбалував, зберігав від труднощів, зробив слабким до життя”.
Я мовчав.
Оченята печуть, сльози не виступають.
Хотів сказати щось доросле, щось сильне, але нічого не вийшло.
Лише пообіцяв: змінюся.
Він нічого не відповів.
Дивився в землю.
Через три місяці, звичайного ранку, встав, пішов до ванної чистити зуби, впав на підлогу.
Все сталося моментально: не було ні прощання, ні лікарні, ні останніх слів.
Втратив не тільки тата втратив єдину людину, що до останнього вірив: я ще зможу зібратися, навіть коли йому стало важко чекати.
Після похорону я занурився у тиху злість до самого себе.
Перестав виходити, перестав випивати, перестав марнувати час.
Вступив знову до університету на право, захотів щось довести самому собі.
Встаю о пятій ранку, працюю підробітками, навчаюся вечорами.
Є дні, коли й не хочеться їсти, але продовжую.
Кожен екзамен здаю з думкою про нього.
Кожен предмет ніби кажу: “Бачиш, я можу”.
Минуло два роки.
Рухаюся вперед.
Не пропускаю семестри.
Не втікаю з лекцій.
Не шукаю виправдань.
Сестри дивляться на мене по-іншому і підтримують.
Мама каже: тато б пишався.
Не знаю, чи пишався але принаймні не пішов би з думкою, що все дарма.
Найважче не навчання, не праця, не втома.
Найболючіше я не можу подзвонити йому та сказати, що склав важкий іспит, що впорався, що змінився.
Він був партнером по пригодах навчив жити без страху, але й несвідомо лишив мене без структури.
Тепер моя черга її створити самому.
Іноді, приходячи пізно додому з рюкзаком, набитим книжками, сідаю на ліжко і дивлюся на фото, де ми разом: прогулянка по Дніпру, пиво, посмішки.
І завжди в думках промовляю: “Старий, не встиг довести це тобі вчасно, але з мене не вийшло цілковито безтолкового”.
Я хочу стати найкращою версією себе заради нього.
Вірю, що мені вдасться.
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
