Мені було тридцять, коли татко вирушив у далекий світ, що ледь вміщається у звичні слова.
Зараз мені тридцять два, а остання наша розмова досі дзвенить у вухах, мовби цю ніч ми провели разом у полтавському дворі з запахом липи.
Мене завжди вважали тим дивакуватим сином усе починав, ніщо не завершував.
Змінював університети, як вітер змінює напрямки над Запоріжжям: історію почав у Київському, кинув, бо стало нудно; філологію в Харкові залишив на четвертому семестрі, загубившись у нічних походах і балакунах; юриспруденцію в Львові покинув ще до першої сесії.
Сестри, Анастасія і Мирослава, закінчували навчання легко, знаходили роботу, а я перестрибував з думки на думку, з плану на план, обіцяючи собі: «Моє ще попереду».
Мама і сестри підсміювались, але найглибше розумів мене татко.
Він був не просто батьком, а товаришем, що носив трохи суму в усмішці.
Водив мене до парк на Шевченко на більярд, на футбольні матчі «Динамо», разом пили крафтове пиво в суботні вечори, їли шашлик на дачі з його давніми друзями.
Сестри мали розклади, записи, дисципліну, а я вільний, як тихий студентський вітер.
Його слова «Ти хлопець, вчитися будеш на житті, а не в тетрадях» стали для мене невидимим компасом.
Жив без правил, без тиску, без структури І з часом ця свобода обернулася порожнечею: не вмів ні довго вчитися, ні довго працювати, ні довго тримати ритм.
Три тижні до його останньої відпустки ми сиділи у дворі, і він запалив цигарку «Прилуки».
Я втупився в телефон, світила заграва над Дніпром.
Тато попросив прибери мобілку.
«Сину, я не розчарований у тобі, я розчарований у собі.
Я балував тебе, ховав від труднощів.
Я зробив тебе мало міцним для цього життя».
Я мовчав.
Очі пекли, але ні одна сльоза не покинула мене.
Хотів озватися доросло, сказати щось важливе вийшло хіба: я змінюся.
Він не відповів, тільки дивився в землю.
Через три місяці, ранком звичайного дня, він рушив у ванну чистити зуби, і впав на холодну плитку.
Все стало швидко: не було прощання, не було бігань коридорами лікарень, не було останніх слів.
Я втратив не просто батька, а єдиного, хто ще міг у мене повірити, навіть коли втома від мого несумирного характеру вже тягнула його вниз.
Після похорону на Центральному кладовищі я зупинився перестав гуляти нічними Троєщинами, перестав пити «Львівське», перестав шукати радості у марних розмовах.
Знову поступив цього разу на юридичний факультет, щоб довести щось собі і йому.
Прокидаюся о п’ятій, працюю на Сільпо погодинно, вчуся вечорами.
Іноді навіть не хочеться їсти але штовхаю себе вперед.
Кожен іспит підтвердження для тата, кожен предмет здається мені, як наче кажу: «Бачиш, я можу».
Минуло два роки.
Рухаюся вперед: не втрачаю семестри, не тікаю з лекцій, не шукаю виправдань.
Сестри дивляться на мене новим поглядом, підтримують.
Мама каже, що татко би пишався.
Я не знаю чи пишався б.
Але, можливо, не залишив би цей світ із думкою, що все було лише помилкою.
Найскладніше не навчання, не робота, не втому.
Найважче не зателефонувати йому, не розповісти, що здав важкий іспит, що змінив своє життя, що живу зовсім інакше.
Він був моїм партнером у всіх пригодах: навчив не боятися, але й несвідомо залишив без структури.
Тепер я мусив сам її збудувати.
Іноді, коли повертаюся додому пізно, із важкою рюкзаком, повною книжками, сідаю на ліжко і дивлюся на фото ми на прогулянці, з пивом у руках, у теплих усмішках.
Тихо говорю собі: «Старче, не встиг довести тобі вчасно, але ти не зовсім помилився у мені».
Я хочу стати найкращою версією себе.
Для нього.
Маю надію, що мені це вдасться.
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
