Був чудовий вихідний день. Я гуляла зі своїм чоловіком у міському парку. Те, що я побачила цього дня, ввело мене в шок. Проходячи однією алеєю, я побачила свою маму, яка стояла з простягнутою рукою.
Спочатку не повірила власним очам. Сподівалася, що просто ця жіночка, яка зачіпала кожного перехожого, можливо, просто подібна на мою матір.
Однак це була вона – моя мама. Спочатку виникло бажання розвернутися і втекти, щоб не бачити матері з простягнутою рукою. А вже потім, вдома, поговорити з нею на цю тему.
Але вже було пізно – її також упізнав мій чоловік і смикнув мене за руку:
-Глянь, Маріє! – вигукнув він від обурення…
Моя мама живе окремо від нас у власному невеличкому будиночку. Я давно хотіла її забрати до себе, бо вік помаленьку дається взнаки. Їй часом важко самій сходити в магазин, щоб купити хліба. Крім цього, стала погано бачити – може оступитися майже на рівній дорозі.
Але є одне «але», яке не дозволяє нам цього зробити, – її котики і песики. Коли мамі виповнилося шістдесят і не стало тата, вона всю свою увагу тепер приділяє бродячим котикам і песикам, які майже всі живуть у неї на подвір’ї. Її пенсії і моєї допомоги цілком вистачає на гідне життя. Але не вистачає для котиків і песиків на їжу, лікування, догляд. От і мама вибрала такий шлях додаткового прибутку – випрошування в людей грошей.
Я тепер не знаю, як я повинна поступити в такій ситуації, оскільки не хочу більше бачити матір з простягнутою рукою. Однак зайвих грошей на котиків і песиків у мене також нема. Забрати матір до себе без її улюбленців також не вдасться, бо вона надто до них прив’язалася. За цими тваринками вона доглядає як за власними дітьми.
Порадилася з чоловіком і вирішила організувати центр допомоги для чотирилапих друзів, щоб мамине серце заспокоїлося, що з її улюбленцями все гаразд – вони ситі і доглянуті. Надіюся, що мені це вдасться реалізувати.
