Дорога додому мені видавалась дуже страшною та довгою. Я одночасно дуже хотіла в рідний затишний дім, але й боялась повертатись.
Якби не двоюрідна сестра, яку я попросила бути зі мною, поки я зізнаюсь в усьому батькам, то я б вже чотири рази повернулась назад в місто, де навчалась. Але вона підтримувала мене та заспокоювала, не даючи втекти від проблем.
Я аж ніяк не очікувала, що через рік навчання завагітнію від хлопця, який одразу ж звинуватить мене в зраді, а нашу дитину назве байстрюком. Він був в мене першим та єдиним на той момент.
Мало не народивши дурниць я пішла за порадою до двоюрідної сестри, яка вже закінчувала університет. Вона переконала мене поїхати до батьків та чесно в усьому зізнатись. Переконувала, що до ре знає мою маму та батька, тому впевнена, що вони допоможуть мені.
Я також розуміла, що батьки допоможуть, але мені було дуже і дуже соромно. Я повірила хлопцю, який переконував, що нічого не станеться, якщо ми не будемо захищатись, адже він досвідченіший за мене і знає краще. Так він казав. А насправді просто не хотів витрачати п’ятдесят гривень і сподівався, що пронесе. Не пронесло. І втік.
По приїзду, як тільки я зайшла на поріг, то одразу ж кинулась в обійми мами, яка здивовано дивилась на мене, адже я не попереджала про свій приїзд.
Я плачучи розповіла все батькам. Думала вони будуть сваритись, але вони лише зітхнули та сказали, що допоможуть всім, чим зможуть. Мама мені заварила чаю, а тато заніс сумки в кімнату. Я лягла спати в тепле ліжко, яке пахло домом та тим самим ополіскувачем для прання, який мама обожнює використовувати.
Наступного дня ми все обговорили та вирішили, що дитину точно залишимо. А тато вже придумав, яке ліжечко зробить для онуки, чи онука.
Зараз Ані вже вісім місяців. Бабуся з дідусем обожнюють свою онучку та всім мені допомагають. Я вчусь на заочній формі та паралельно працюю. Важко все поєднувати, але дякуючи батькам я не народила дурниць і зараз щаслива, що в мене є моє золотко, моя Анюта.
