Не люблю людей, які можуть лише язиками молоти, а коли доходить до діла, то з них немає ніякої користі. Гірше за всі, коли від таких людей потрібна допомога, бо покластися більше немає на кого.
Коли ми з Михайлом одружувалися, то моя мама і його мама розповідали які вони хороші мами, а бабусями будуть ще кращими. Я й розвісила вуха. Коли потенційні бабусі почали говорити про те, що хочуть побавити внуків, то я запевнила їх, що ми з Михайлом скоро їм це влаштуємо. Якби я тільки знала, що їх словам вірити не можна.
Я не хочу сказати, що ми не хотіли дітей. Ми з чоловіком вважаємо, що діти це щастя та наші двійнята були дуже бажаними. Коли вони народилися, ми були дуже щасливими.
Бабусі прийшли розділити нашу радість. Влаштували суперечку з приводу того як правильно виховувати дітей та так посварилися, що ще й досі одна з одною не розмовляють.
Коли мені потрібно було їхати в поліклініку на черговий огляд дітей, то ніхто з них не склав мені компанію. Моя мама сказала, щоб зі мною їхала свекруха раз вона така розумна та знає як краще виховувати дітей, а мама Михайла сказала те ж саме. Довелося чоловіку відпрошуватися з роботи та їхати зі мною.
Я зрозуміла, що в поліклініку мені немає з ким їхати. Михайло не завжди зможе відпроситися, тож перевелася в приватну поліклініку поблизу дому.
Але згодом мені знову знадобилася допомога з дітьми. Одна з доньок чимось отруїлася та нас забрали в інфекційну лікарню. Не везти ж мені з собою й другу дитину. Знову Михайлу довелося залишати роботу. Його відправили у відпустку за власний рахунок. У нас і так грошей небагато, а тут ще й це.
Мені було вкрай образливо за те, що моя мама та свекруха дали мені надію на те, що я буду не сама та вони допоможуть мені з дітьми, а на ділі з’ясувалося, що я можу покластися лише на свого чоловіка. З такими темпами Михайло ризикує опинитися без роботи.
