Я виходила заміж вже після 25. За сільськими мірками — вже стара дівка. Але у мене була вища освіта та престижна посада. Тому всі знайомі намагалися мене терміново видати заміж.
Я не дуже спішилася, але одного разу мене познайомили з хлопцем. Його звали Степан і працював він токарем. Звичайний хлопець, правда, високий, бо я висока і маленькі кавалери мені якось не дуже пасували. Ми кілька місяців придивлялися один до одного, а потім вирішили зіграти весілля. Мій наречений був дуже скромним хлопцем і мені це подобалося. Мені ніколи не хотілося мати якогось пихатого красеня.
Ми одружилися. Я хотіла по-тихому, по-сімейному, без великих банкетів, але батьки Степана настояли на великій забаві зі сотнею гостей. Оскільки ініціатива була їхня, то і забава відбувалася у великому наметі, який вони для цієї події встановили. Степан родом із маленького села, де немає роботи та люди живуть по суті зі своєї господарки, з того, що виростять. Я теж живу в селі, але наше село близько від міста. Тут всі люди працюють, отримують зарплату. Живуть у гарних добротних будинках з усіма вигодами, майже у кожній хаті — автомобіль, а то і два.
Наше весілля було в листопаді, було досить холодно. Але батьків Степана це зовсім не хвилювало. Мені було жаль дивитися на людей, які сиділи у верхньому одязі, їли холодні страви зі столів, танцювали на болоті, бо музиканти грали добре. Я пережила це, як страшний сон. Але це нікого не хвилювало, бо так було заведено. Так там всі гуляли весілля. Я заледве дочекалася закінчення того дійства і поїхала додому.
Мої батьки бачили й розуміли, що мені некомфортно і підтримали мене, хоч свекруха настоювала, щоб я залишилася і допомогла їм навести лад. А саме, хоча б перемити посуд. Коли я побачила величезні гори з брудним посудом і це все робити на вулиці у майже холодній воді, бо вода холоне вмить. А воду треба принести з криниці, загріти на плитці, потім винести на вулицю і вилити у каструлю. Там сотні тарілок, води треба багато, а ще й каструль повно брудних — тут роботи на весь день. А я відчувала невимовну втому і небажання цим займатися.
В мені проснулася злість: якщо вам не хочеться цього робити, то для чого ви це затіяли. Мої батьки пропонували нормальний варіант, при якому всі б відпочили й не треба було б мити посуд і чистити каструлі.
Я сіла в машину, зі мною сів і мій чоловік і ми поїхали додому, бо жити ми домовилися у мене. По дорозі він кілька разів починав говорити про те, що треба було залишитися і ще трохи побути, бо ввечері ще прийдуть гості. Я мовчала, але подумала, що вимивши цей посуд, я не захотіла б зустрічати гостей.
Вдома, після теплої ванни та смачної вечері, я трохи заспокоїлася. Привід похвилюватися з’явився ранньою весною, коли Степан сказав, що треба картоплю садити, бо батьки садять багато. Треба їм допомогти. Якщо чесно, мені зовсім не хотілося їхати. Але я бачила, що йому дуже хотілося, щоб і я теж поїхала. Чого не зробиш ради коханого чоловіка?
Робота була пекельна. В той день земля була мокра, чоботи важкі, а поле безмежне. Ми прийшли з поля, коли вже темніло, втомлені, брудні та голодні. Але з’їсти я так нічого і не змогла. В хаті немає умивальника, або місця, де можна хоча б вимити руки. Та й все те, що мені пропонували, я їсти не могла. Я лягла спати голодна, а зранку ми поїхали додому. Всю дорогу ми їхали мовчки.
Я вже заздалегідь в голові шукала привід, як відмовитися від копання тої картоплі, бо літо так швидко пролетить. А ще я думала, навіщо мені все це? Я звичайно люблю свого чоловіка, але не настільки, що б так над собою зн ущатися. Відчуваю якщо все й надалі так піде, то мого терпіння на довго не вистачить у цьому шлюбі
