Будучи малою бешкетницею, я дуже любила ганяти всюди. Ніхто не міг мене зупинили. Мене було багато всюди, тому бабусі було дуже важко мене доглядати.
Переважно, всі клопоти про мене були на плечах бабусі, адже мама цілими днями була на роботі, щоб забезпечити нас. Тато тоді вже років зо п’ять був на заробітках та не повертався. Це вже будучи старшою, я дізналась, що батьки, насправді, розлучились після першого року татових заробіток.
Так от. Жили ми в селі, що знаходиться в Карпатах, а хата наша стоїть на схилі гори. Тому в мене було багато місць, де я могла пострибати, поганяти, полазити. Я вміла вилазити на найрізноманітніші дерева та відчувала себе дослідницею лісів та підкорювачкою гір.
Але в мене була мрія – велосипед. Той велосипед, який стояв у сараї. Тато колись їздив на ньому, а після його від’їзду за кордон той залишився стояти та припадати порохами.
Я його вимила, вичистила та намагалась якось так залізти під раму, щоб діставати до педалей. Він був для мене дуже великим, тому з сидіння я навіть до педаль не діставала, не те, що б до землі.
Протеза такою справою мене застала бабуся, яка налякано заборонила мені чіпати велосипед.
– Ти ще візьмеш та й розіб’єшся!
Так вона мене насварила, тримаючи мою руку своє тремтячою. І тремтіла вона не від старості. Від страху. Тоді я не розуміла, чому бабуся така сувора і чому не хоче мене навчити їздити на велосипеді. Тепер ж чудово розумію.
Одного літнього дня, коли було не дуже спекотно та свіжо, я побачила, що бабуся задрімав на обіді. Я побачила цей шанс і в моїх очах запались вогники. Я промайнула до сараю, витягнула велосипед, залізла під раму, натиснула на педалі, відштовхнулась і поїхала вниз з гори.
Це було неймовірно весело. Але лише до того моменту, поки я не зрозуміла, що не можу зупинитись. А тормозити я не вміла. Мене ж ніхто цьому не вчив. Внизу на мене очікувала річка і саме біля нашого села, саме в тому місці, вона була глибокою і з великою кількістю каміння на землі перед берегом та молодими вербами.
Я неслась з неймовірною швидкістю та бачила, як стрімко наближаюсь до каміння. Від страху я заплющила сильно очі. А далі відчула сильний біль від удару коліном і головою об щось дуже тверде. А ще відчула, як все тіло пече від дрібних царапин.
Далі я нічого не пам’ятаю, крім сильно болючого гулу в голові та страшному болю в коліні. Наступні спогади вже з лікарні. І те уривками. Як виявилось, мене знайшла бабуся, яка прокинулась та не знайшла ні мене, ні ровера в сараї. А мені дуже пощастило, що через молоді верби, що ще не виросли високими, а були схожі, радше, на чагарник, я не полетіла в річку. Так би не знайшли. І я б зараз вам не розповідала цю історію з мого дитинства.
Але після того я більше того ровера не чіпала. Та й він не придатний був вже. Колеса у вісімки зігнулись, рама в букву г. Та й в мене бажання так носитись, як раніше, не було.
