Сергій покинув нас із дочкою та пішов до коханки. На той момент мені було 38 років, а доньці 15. Вік у Злати не простий, підлітковий, до всього таке потрясіння – батьки розлучаються. Я намагалася огорнути її любов’ю та підтримкою, але своєю надмірною увагою ще більше її відштовхувала.
Після розлучення ми з донькою переїхали на орендовану квартиру. Переді мною постала величезна проблема – грошей не вистачає. Я не знала, що робити із власним життям. Просити допомоги у зрадника гордість не дозволяє, у матері – совість, вона пенсіонерка й сама ледь виживає.
А Златка тоді була у випускному класі, вона не хотіла закінчувати 11 класів. Казала, що піде навчатися в училище. Знову ж таки потрібні гроші. Якби я влаштувалася на додаткову роботу, то можливо б ситуація покращилася. Проте це виявилося не так просто, як здавалося. З підробітком проблем не було, але того, що я на них отримувала вистачало хіба що, щоб оплатити продукти на тиждень.
Виходу у мене не було – довелося їхати на заробітки. Моя мати, бабуся Злати, переїхала жити у наше місто, а свою квартиру здавала. Звісно, дочка була категорично проти. Вона не хотіла залишатися з бабусею, яка обмежуватиме її бунтарські пориви. Увійти в моє положення дочка не хотіла.
Хоч як мені було важко, але попри заперечення дочки, я таки поїхала до Німеччини. Робота була важкою, 8 годин на ногах з перервою у 20 хвилин. Після закінчення робочого дня я не відчувала своїх ніг, у спині стрікало, руки терпнули. Але я ніколи не скаржилася, тому що знала заради чого це все роблю.
Усі зароблені гроші я відправляла додому матері. Вона платила Златі за навчання й купувала доньці все необхідне. Кожного вечора я телефонувала додому, запитувала як справи у найрідніших, цікавилася життям Злати. Вона розмовляла зі мною неохоче, але добре, що хоч якось. Мабуть, бабуся змушувала. Моя мати сувора у вихованні й не терпить заперечень.
Сім років Злата навчалася й увесь цей час й була на роботі за кордоном. Можливо б попрацювала б іще, але мати сильно захворіла, тож я негайно поверталася додому. Злата зустріла мене неприязно, не хотіла говорити й постійно закривалася у своїй кімнаті. Я відвезла маму в лікарню на обстеження, але врятувати її не вдалося. Через кілька днів рідної не стало.
Мені хотілося знайти підтримку та втіху в дочки, але та звинуватила мене в тому, що сталося. «Якби ти не покладала на бабусю таку велику відповідальність, то можливо вона б досі була жива. Ненавиджу тебе!» Я була терпляча, зберігала спокій, мовчки терпіла усі витівки цього дівчиська. Продовжувала давати їй гроші та купувати усе, що вона хотіла. Дочка мої гроші сприймала як повинність, раз я її мати, яка так довго була відсутня у її житті, то хоч якось повинна відплатити.
Коли Злата закінчила навчання на випускний я подарувала дочці ключі від власної квартири. Вона навіть не подякувала. Мовчки взяла ключі й запитала адресу. Мені хотілося розревітися на місці.
-Доню, ти нічого не хочеш мені сказати? – з усіх сил стримуючись запитала я.
-Не думай, що твоя подачка щось змінить у наших стосунках. Ти, як мати, повинна була забезпечити дитину житлом.
У мене більше немає сил та терпіння налагоджувати наші стосунки. Коли я закінчу оформляти квартиру, передам усі папери доньці, а сама поїду жити у квартиру своєї покійної мами. Зроблю там косметичний ремонт, влаштуюся на роботу й буду жити звичайним нічим непримітним життям. Дам Златі час про все подумати та вирішити, чи є у її житті місце для мами, яка дала їй усе, що могла, але навіть не заслужила на подяку.
