Ми з Петром Андрійовичем товаришуємо з тридцяти років. Живемо по сусідству, частенько в шахи й карти граємо у бесідці на вулиці. Нам по 65 років. Пенсія невеличка, от ми і вирішили з ним, що треба якось економити. І прийшла нам в голову ідея один будинок здавати, а жити – в іншому.
Обидва ж самотні, а житло у нас своє. У Петра Андрійовича дружина померла, а діток у них не було. А я розлучився давно. Мій син за кордоном, в Німеччині проживає.
Все обмізкували – чому б не втілити нашу ідею в життя? По-перше, вже старі ми, тому жінку знайти нам буде нелегко. А якщо хтось й знайде в такому віці обраницю, то ми квартирне питання вирішимо без проблем. По-друге, не сумно буде старість доживати, хоч спілкування буде щодня. По-третє, разом будемо прибирати, готувати та по господарству справлятися. По-четверте, Можливо, комусь погано стане, – то інший на поміч прийде.
Звичайно, найбільший плюс – фінансова стабільність. Комунальні послуги лише за один будинок платити, а дохід від орендованого будинку – навпіл ділити будемо.
Одним словом, переваг багато. При спільному проживанні в програші не залишимося. Так думали ми тоді.
Насправді, виявилося все не так просто. Спочатку ми довго сперечалися, в чий будинок в’їжджатимемо. Петро Андрійович хотів залишитись на своїй території, а я прагнув у своєму будинку жити. Кожен з нас знаходив свої аргументи, чому треба в його житлі.
Вже ж таки, я вирішив дружбу нашу не псувати. Тому сказав, що залишаю свій будинок для найму.
Далі ми посварилися через речі. Товариш мій сказав, що багато я речей з собою беру. Насправді я дуже боявся, що нажите мною роками розграбують квартиранти. Але ми це питання вирішили – і відвезли мої речі в гараж.
Потім найцікавіше почалося. Мені здавалося, що Петро Андрійович ущемляє мої інтереси. Я хотів футбол дивитися, він – бокс. Я бажав тиші й сну, він радіо вмикав. Почував себе спочатку, як у гостях.
Як такого рівноправ’я у нас не було. Він – господар цього дому, тому я постійно до нього прислухався: куди що ставити, як готувати і т.д. Виявилося, що ми навіть їжу різну любимо.
Мені погано спалося вдома у Петра Андрійовича. А він міг заснути під ввімкнений телевізор. У нас були абсолютно різні інтереси та захоплення.
Поступово ці недоліки затьмарили всі переваги, про які йшлося спочатку. Ми, звичайно ж, мирилися та знаходили компроміси. Але потім я почав дратувати свого товариша, а він – мене просто бісив. Ми майже перестали розмовляти, лише щось буркотіли собі під ніс.
Ми прийшли одного висновку – люди повинні жити у себе вдома. За прожиті роки в своєму будинку вони звикають до своїх правил, до своїх порядків.
Як справжні чоловіки, ми вирішили, що краще товаришувати і бачитися частіше, ніж жити разом. Ми перестали здавати моє житло в найм і я повернувся додому. З того часу наші відносини з Петром Андрійовичем лише поліпшилися.
