Мені не соромно зізнатися, але я ненавиджу рідного батька. З дитинства замість похвали та підтримки я чув лише критику. Все не так, все не правильно. «Ти ні на що не здатен!» – улюблена фраза батька. Неважливо скільки хороших оцінок я отримав, у скількох олімпіадах переміг, чи хвалили мене вчителі у тата була власна думка.
Мама неодноразово заступалася за мене й просила свого чоловіка бути м’якшим. «Він же просто дитина!» – кричала вона до батька, коли той покарав мене за пробитий м’яч. В такі моменти батько міг підняти на маму руку, тоді покарання відбували ми обоє. Мене закривали у темній коморі, а маму на кухні, бо там її місце, знову ж таки за версією тата.
Перший свій супротив я зробив у 12 років. Я не тільки відмовився слухати його лекцію про те, який я нездара, а ще й заступився за матір, перехопивши руку тата.
-Якщо ти ще раз торкнешся її бодай пальцем, я на тобі живого місця не залишу! – просичав я йому в обличчя.
-Ти що це цуценя, рідного тата повчати зібрався – він мене штовхнув, але я навіть на сантиметр не здвинувся. Тоді батько отримав відповідь і вперше я побачив страх у його очах.
«Це добре! – подумав про себе. – Відчуй, як жилося нам з мамою усі ці роки». Ввечері він зібрав свої речі й пішов. Мама плакала, думав, що від радості. Запитав у неї, чому так побивається, адже батько її ображав. Вона мене обійняла та подякувала за захист, але щодо батька так нічого й не відповіла.
Нарешті ми жили нормально. Ніхто не повчав, не сварив, жодного покарання. Мама через декілька місяців почала приходити до тями. Вона також змінилася, покращала. Нова зачіска, сукні, зустрічі з подругами. Повернення на роботу пішло їй на користь, хоча раніше тато забороняв їй працювати, бо, як ви вже знаєте, мамине місце на кухні.
Ми більше його не згадували й це було прекрасно. Після школи я вступив до університету в нашому місті. Жив біля матері, можливо тому, що не хотів її залишати на самоті. Вже після університету насмілився переїхати на орендовану квартиру, якраз тоді й почалися мої серйозні стосунки з колегою по роботі.
До матері я навідувався декілька разів на тиждень, привозив продукти, виконував чоловічу роботу. Якось приїжджаю, а вона бліда, немов стіна, вся не своя. Злякався, хотів навіть викликати швидку, а мама мене зупинила.
-Твій батько приходив. Клявся, що змінився й просив прийняти його назад – сказала вона мені з якоюсь надією в голосі.
-І що ти йому відповіла? – насторожено запитав я.
-Що мені треба час аби все як слід обміркувати
-Мамо, сподіваюся, ти це не серйозно? Цей чоловік не вартий навіть твого мізинця і я не вірю у його чудесне перевтілення. Ти не повинна більше з ним розмовляти! Якщо ж ти таки приймеш його, то про мене можеш забути.
Так, я погарячкував, але іншого виходу не було. Я не хочу знову дивитися, як маму ображають, тому вірю, що вона зробить правильний вибір.
