Хочу розповісти свою історію. Можливо, хтось прочитає її і зрозуміє, що в складних життєвих обставинах не можна втрачати віру у себе і своїх дітей.
Трапилося так, що мене з дитиною з пологового будинку ніхто не забрав. Пройшло вже багато років, а мені досі болить душа від того.
Я народила недоношеного хлопчика. Пологи були важкими. Відійшли давно води, а лікарі вчасно не зреагували. У мого синочка була гіпоксія. Далі діагностували ДЦП. Я трохи не зб ожеволіла. Коли робила обстеження при вагітності, навіть і натяку не було на таку страшну хворобу.
Мого маленького підключили до ШВЛ. Знаходився він у реанімації. Я кричала, ревіла і буквально рвала на собі волосся від відчаю.
Поки син був у лікарні, за мною приїхав чоловік. Віктор забрав мене додому, щоб я трохи відпочила.
- Мені нездорова дитина вдома не потрібна! Залиш його у лікарні! Ти ж розумієш, що це ов оч. Скільки проблем буде з ним. А ми молоді ще, зможемо мати і здорових діточок. Давай, Маріє, не будемо руйнувати собі життя! – заявив чоловік.
- Я не залишу малюка… Це ж наша дитина… Як можна його покинути напризволяще? – плакала я.
Та Віктор був невблаганний. Він поставив вибір: або я залишаю дитину і ми живемо, як колись, або я з дитиною буду одна, без нього.
Рішення я прийняла… Він пішов, різко грюкнувши дверима. З того часу я бачила його всього один раз – в судді, на розлученні.
Незабаром забрала малюка додому. Я назвала синочка Микитою з надією, що це ім’я допоможе перемогти його хворобу. Скільки клінік я об’їздила! До яких лікарів тільки не ходила! Змоги працювати у мене не було, бо я повинна була доглядати за Микиткою завжди. А грошей на лікування ми не мали.
Відчай був настільки сильним, що я не знала, що робити. В голову лізли погані думки. Залишила коляску і пер _ехилилася через перила мосту.
– Стій! Не роби цього! – почула я за спиною тихий чоловічий голос.
Оглянулася – за мною стояв молодий чоловік. На руках він тримав мого Микитку.
– На кого малюка залишиш?
Так я познайомилася з Сергієм. Він став для мене справжньою опорою. Завдяки йому ми знайшли різні благодійні організації, які займалися допомогою дітям з ДЦП. Через рік нас погодилися прийняти в клініці за кордоном. Я була на сьомому небі від щастя.
Небайдужі люди допомогли нам назбирати необхідну суму і ми вирушили на лікування. Сергій нетерпляче чекав на нас вдома і підтримував мене по телефону.
Коли повернулися, Сергій вирішив, що не може без нас з Микиткою. Він називав його своїм сином. Рідних дітей у нього не було. А з колишньою дружиною давно розлучився через її зраду.
Він допомагав мені з Микитою у всьому. Разом ми проходили тривалі реабілітації. Пережили різні труднощі. Але тепер це в минулому.
Зараз Микиті сімнадцять років. Він чудовий юнак. І повноцінний. Лише дещо у його рухах нагадує про хворобу. Син дуже любить тата Сергія. Для нього він – найавторитетніша людина в житті. До речі, Микита професійно займається плаванням і має високі досягнення в спорті.
У нас також росте донечка Варвара, якій вісім років. Вона схожа, як дві краплі води, на мого чоловіка.
У нас чудова сім’я. Найщасливіша… Я вдячна своєму рятівнику Сергію за те, що тоді з’явився в моєму житті. Він – чуйна й порядна людина. От так і вийшло – «не було б щастя, та нещастя допомогло».
Тому хочу сказати – якщо опускаються руки, не треба впадати у відчай. Це все проходить. А час лікує і все розставляє на свої місця. Головне – не падати в крайнощі, мати віру у диво і терпіння для досягнення мети. Сподіваюсь, що моя історія допоможе тим, у кого в житті трапилися важкі моменти.
