**Щоденник**
Треба пояснити тобі все, доню…
— Смачного! — промовила Марія, сідаючи за стіл.
У кожного в родині було своє улюблене місце. Чоловік сідав лицем до вікна, дванадцятирічна Даринка — навпроти, а Марія, як належить господині, між ними, спиною до плити й мийки.
Вона обожнювала ці вечірні посиденьки, коли вся родина збиралася разом. Вранці всі спішили на роботу й до школи — не до розмов. Марія з чоловіком обідали на роботі, Даринка ж або вдома, або у подруги, де бабуся пекла палянички та варила борщ із пампушками. Тому й виходило, що поспілкуватися, обговорити щось вони могли лише за вечерею.
Марія завжди мріяла про дружню родину. Звісно, у неї були мама, батько, потім вітчим і сестричка, але вона завжди почувала себе осторонь. Так буває.
Батька вона пам’ятала погано. Він не кричав, не сварив її, частіше мовчав, але дивився на неї холодно й байдуже. Мабуть, тому вона його трохи боялася. Мама теж не була балакучою. Її губи завжди були стиснуті, вона ніколи не посміхалася.
Коли Марія вийшла заміж, у неї з’явилася своя родина, і вона встановила правила: разом обідати у вихідні та вечеряти у будні. І не просто сидіти за одним столом, а ділитися новинами, планувати, обговорювати.
Після вечері Марія запитала:
— Куди поїдемо у відпустку? Час вирішувати й замовляти квитки, а то запізнимося.
— Може, на батьківській дачі побудемо? Тато просив допомогти з парканом та дахом, — запропонував Олексій.
— Ну… Я хочу на море, — невдоволено зануділа Даринка.
— Щоб на море їхати, треба гроші, а ми ще йпотеку не закрили. Машині колеса треба міняти. А на дачі заощадимо. Можна до Трускавця з’їздити — там літом гарно.
Даринка з татом одночасно подивилися на Марію в очікуванні її пропозиції.
— Я з татом згодна. Хоча на море теж хочеться.
— А я що кажу! — радісно скрикнула Даринка.
У цю мить задзвонив телефон.
— Твій, — сказав Олексій, відправляючи в рот останній шматок котлети.
Марія відклала виделку й пішла до кімнати. Дзвонила мама.
— Мам, що трапилося?
— Не завадила? Марусю, треба поговорити. Приїжджай, — коротко сказала мама.
— Зараз? Тобі погано? — схвилювалася Марія.
— Усе гаразд. Приїжджай. — Мама поклала слухавку.
— Що сталося? — запитав чоловік, коли Марія повернулася на кухню.
— Мама дзвонила, просила приїхати, хоче поговорити. Чую, що знову через Яринку.
— Треба, значить, треба. Я тебе відвезу.
— Ні, сама. Якщо що — забереш мене?
— Звісно.
Марія швидко зібралася й поїхала. Жили вони недалеко — кілька зупинок автобусом. Усю дорогу вона гадала, що за термінова справа в мами. Ніколи раніше не радилася з нею, а тепер — «поговорити». Інтуїція підказувала: щось недобре.
Мама відчинила двері, і Марія відразу помітила: вона справді схвильована.
— Ходімо на кухню. Чаю будеш? — запитала мама.
— Щойно з-за столу, — відмовилася Марія.
Кухня в мами тісна. Стіл притиснутий до холодильника, сидіти навпроти не виходить, тому вони сіли через кут. Поки мама збиралася з думками, Марія розглядала її напружене обличчя. Чи справді з’явилися нові зморшки? Мама нервово перебирала в пальцях яську стрічку. Марія накрила її руки долонею.
— Мам, заспокойся. Що хотіла сказати? — м’яко запитала вона.
— Яринка подзвонила… — почала обережн— і знову просить грошей, — зітхнула Марія, розуміючи, що їхнє тихе щастя знову зависло на тонкій ниточці.
