Свого часу, коли ще жив мій чоловік, я намагалася в усьому допомагати дочці. Вона живе окремо. В неї своя сім’я. Живе добре. Вистачає їм на відпочинок за кордоном і на нову одежу щосезону.
Я з чоловіком не розкошую. Однак вважаю, що дітям, поки вони молоді, треба допомагати. Хай поживуть хоч вони як люди.
Цього року мого чоловіка не стало. Зарплата в мене невисока. Ледь стягую тепер. Щоб оплатити комунальні послуги. Якось натякнула про це дочці. Мовляв, все одно після моєї см ерті помешкання перейде у їхню власність. Вона зробила круглі очі, і сказала, що вони не будуть оплачувати моєї квартири. Треба навчитися самій справлятися в цьому житті.
Доччині слова різонули мене наче ножем. Адже до того приймала мовчки мою допомогу і не казала, що вони самі справляються, що вона їм не потрібна. А зараз, коли я в скруті, навіть пальцем не поворухнула, щоб чимось допомогти.
Вже мовчу проте, що в них великий будинок, в якому цілком можна знайти місце для мене, а квартиру здавати в оренду. Я, звісно. Не наважилася сказати про це.
Однак поверталася додому з важким настроєм. Згадала свою сусідку, якій діти щорічно організовують поїздку на море. Окрім того, часто привозять їй сумки з продуктами, бо бережуть маму.
А моя дочка в нічому собі не відмовляє. На відпочинок їздить двічі на рік. І не куди-небудь, а на дорогі курорти. А мама для неї ніхто.
Такі важкі думки переслідували мене всю дорогу додому. Мабуть, я все-таки перестаралася – надмірно опікувалася своєю дитиною, надто переймалася її проблемами, нехтуючи особистим життям, в усьому догоджала, навіть в мінус собі. І вона виросла цілковитою егоїсткою. Окрім самої себе, вона нікого не цінує. Тому і внуків досі в мене нема, бо дочка вважає, що передовсім треба пожити для себе. І так живе вже сім років у шлюбі. Дітей народжувати не спішить. Ще встигне – вважає вона. А завтра вже може бути пізно. Бо ця справа також не любить відкладатися. Але я їй не можу на це вказати. В неї свій розум, оповитий егоїзмом, що затьмарив світ навколо неї. І, на жаль, причина її егоїзму криється в моєму вихованні і ставленні до неї, що я збагнула тепер, коли вже нічого не можу змінити.
Приймаю це з болем, що не зуміла виховати свою дитину з відкритим серцем до світу, до людей. Не привила в ній основного – любові до всього сущого. І як розплата – я перша є жертвою її самолюбства. Однак уже нічого не можу змінити. Єдина надія, що з народженням дитини вона почне трохи по іншому дивитися на світ.
