Мені шістдесят чотири років і мій син вирішив подати на мене до суду. І зараз я розповім вам цю неймовірну історію.
Я вже доволі багато живу і тому багато хто вважає, що в моєму віці мені треба вже покласти на собі жирну крапку та не займатись особистим життям, власними інтересами, а просто смиренно очікувати кінця.
Але я так не вважаю. Тому хочу прожити життя так, як хочеться мені, коли в мене є нарешті на це час.
Мій чоловік доволі давно покинув цей світ. Але таке горе сталось не тільки в мене, а й в мого сина. Моя люба невістка, Олеся, зустріла свій кінець десять років тому. За два роки до того, як я стала вдовою. З тих пір життя втратило фарби для нас з сином. Єдине, що тримало нас та мотивувало жити далі – це моя онука Ліна.
Нещодавно син зателефонував мені та повідомив, що Ліна виходить заміж, адже завагітніла і тепер їй з чоловіком потрібне житло. Тому мій син запропонував «прекрасну», «чудову» і «вигідну для всіх» ідею – я переїжджаю зі свого будинку в селі біля міста в квартиру сина, а Ліна з чоловіком буде жити в моєму будинку. Чому? Бо молодій сім’ї потрібно багато місця, а я вже стара і мені не треба багато.
Я відмовила, мовляв може я й стара, але це не означає, що буду відмовлятись від власного комфорту. Все життя дбала про інших, тому зараз, на старості літ, можу собі дозволити відпочити, а не тіснитись в малесенькій однокімнатній квартирі разом з сином.
Син ж розлютився, адже вважав, що має повне право розпоряджатися моїм домом, адже він його придбав. Ми колись з чоловіком жили в старенькому будинку, на ремонт якого нам не вистачило б коштів, легше новий купити. От і син і купив. Будинок записаний на мене, але сину байдуже.
Навіть аргумент, що я живу не сама, а з чоловіком, якого кохаю та планую розписатись, не підходить, адже:
– Ти не в тому віці, щоб в кохання бавитись і весілля грати.
Я образилась на сина та не розмовляла з ним тиждень. Це ж яка не повага! Я не так його виховувала! Але все таки він доросла людина з власним світоглядом. Вже коли він став окремо жити я ніяк не мала право на нього впливати та виховувати. Тому це результат його «самовиховання».
Зараз син подав на мене до суду, в надії, що зможе відсудити хоча б частину дому назад собі. Але донька моєї сусідки адвокатка, яка сказала, що вона може розрулити цю справу, навіть якщо суд таки відкриє провадження.
Сподіваюсь, що все буде добре, але от з сином в мене, після таких слів та вчинків, бажання спілкуватися немає.
