Ніколи не думала, що мій чоловік Василь ставиться до мене як до служниці. Та одного разу я захворіла та не змогла більше виконувати домашню роботу. Тоді й Василь показав своє справжнє обличчя.
Правду кажуть, що домашня робота не помітна до тих пір, поки її робиш, коли ж її перестаєш робити, то це відразу стає помітним.
Коли ми з Василем одружувалися, він обіцяв, що все життя буде носити мене на руках, казав, не дозволить виконувати важкої фізичної роботи та виконуватиме усі мої забаганки. На цей момент нічого з переліченого вище Василь не виконав. Спочатку дійсно намагався, або просто удавав, що намагається, а потім зрозумів, що в цьому немає потреби, адже я й так виконую всі його забаганки.
В результаті я тягаю додому важкі сумки з харчами, вся домашня робота на мені, я працюю повний робочий день та сама виконую всі свої забаганки. Хоча забаганок у мене залишилося дуже мало. За роботою я вже й забула коли відчувала себе жінкою. Якщо мене запитують що я хочу в подарунок на День народження, то я навіть вагаюся з відповіддю. Проте я чітко знаю що потребують мій чоловік та діти.
Коли я йду в ванну, то проводжу там мінімум часу, адже розумію, що я не маю часу, щоб лежати довго у ванні. Це позначилося на моєму зовнішньому вигляді та з молодої дівчини я перетворилася в тітку. Ось що стається, коли потреби інших ставиш вище ніж свої.
В результаті мій організм не витримав такого навантаження та я захворіла. Почалося все з простої застуди та згодом застуда дала ускладнення: гайморит, головні болі, отит, міжреберна невралгія. Я не знала за що братися та була дуже розгублена, а тут ще й домашню роботу потрібно було виконувати. Якщо з офіційною роботою можна було все вирішити за допомогою лікарняного, то від домашньої роботи звільнення не було.
Спочатку я надіялася на розуміння домашніх та чекала від них допомоги. Ніхто й пальцем не поворухнув. Діти прийшли зі школи та захотіли їсти, я сказала, щоб вони залили собі пластівці молоком, а якщо цього буде мало, то зробили канапки. На щастя, подіяло. Але коли з роботи прийшов Василь та зажадав теплої вечері, то канапками він не задовольнився.
Я сказала, що не маю сили для того, щоб зробити йому вечерю, а він як розійшовся, почав на мене кричати, соромити, порівнювати з іншими жінками. Я не мала сили з ним сперечатися та просто кивала, а потім зовсім заснула.
Наступним днем була субота. Коли я прокинулась, то зрозуміла, що ні дітей, ні чоловіка вдома немає. Їжі немає теж. Мене радувало те, що ніхто не вимагатиме від мене виконання домашніх обов’язків, але я хвилювалася з приводу того, що мені нічого їсти. Я не мала сили навіть встати та прийняти ліки.
Через деякий час я почула як хтось відчиняє двері ключем. Я поглянула в бік вхідних дверей та побачила, що прийшла моя свекруха. У мене були змішані почуття пов’язані з її приходом. Ми з нею не сильно ладнаємо. Все це через те, що вона ревнувала свого сина до мене. З іншого боку, я раділа, що вона прийшла, бо надіялась на допомогу.
– Як ти тут, Світлано? – запитала Галина Іванівна.
– Як бачите…
– Коли Василь прийшов до мене з дітьми та сказав, що ти погана господиня, бо не приготувала йому вечерю буцімто через те, що захворіла, мені стало дуже соромно за те, що я виховала свого сина таким. Не хвилюйся, я не буду тебе звинувачувати в тому ж самому. Я принесла тобі їжі та прийшла допомогти.
Галина Іванівна приходила до мене впродовж всього часу поки я хворіла. Вона поставила мене на ноги та я їй дуже вдячна. Коли я вже була здорова, повернувся Василь з дітьми. Але я вирішила, що тепер все буде по-іншому. Діти мої вже великі, можуть підігріти собі їжу або зробити канапку. Дадуть собі раду. Те ж саме і з Василем. Руки та ноги є, зможе про себе подбати. Я не повинна все робити сама. А якщо йому щось не подобається, то він знає де вихід. В будь-якому разі з Галиною Іванівною я спілкуватися не перестану.
