Мені тридцять, але я досі не живу своїм життям: мама вирішує за мене все, і я не можу вирватися.
Тридцять років — це вік, коли в інших уже діти та кредити, а в мене — ні свободи, ні свого простору, ні права на власний голос. Тому що поруч мама. Мама, яка не відпускає. Мама, яка контролює кожен мій крок. І я дозволяю їй це. Знаю, що це моя помилка. Я так і не навчилася казати «ні».
Мій батько зник із нашого життя ще до мого народження. Мама ніколи про нього не згадувала — лише мовчання, ніби його ніколи й не було. Від малечку я часто хворіла: бронхіти, вітрянка, кір, коклюш. До дитсадку не ходила — мама доглядала мене вдома. Жили ми з бабусею та дідусем, вони нас утримували. Мама за освітою була викладачкою фортепіано, але на роботу пішла, лише коли мені виповнилося п’ятнадцять.
Я була її сенсом. Вона жила мною, дихала мною, оберігала від усього світу. Впала — значить, більше не виходити на вулицю. Захворіла — жодного морозива. Кожна дрібниця ставала загрозою. Крок уперед — паніка. І я звикла.
Я закінчила музичну школу, поступила до педагогічного інституту, стала викладачкою фортепіано — як мама. У дитинстві майже не було друзів. Мама не дозволяла з ніким спілкуватися — усі були «непідходящими». Зате ми разом ходили до театру, на концерти, читали книжки. Я жила, як героїня старого роману, тільки без балу та залицяльників.
У студентстві мало що змінилося. Дідусь допоміг влаштуватися в музичну школу. Робота подобалася, діти тішили, мама була задоволена — навколо лише дорослі жінки, жодної «поганої компанії». Подруг майже не було. Дві дівчини, з якими я намагалася товаришувати, зникли — ми не могли бачитися, мама не схвалювала.
П’ять років тому з’явився він — викладач гітари. Новий. Добрий. Розумний. Красивий. Справжній герой мого роману. Ми пішли на побачення. Я була щаслива, але ненадовго.
Перший вечір — мама дзвонила кожні десять хвилин, довела мене до сліз, хлопець злякався. Другий — я вимкнула телефон. Коли повернулася, побачила швидку біля дому. Мама обдзвонила лікарні, міліцію, моїх колег. Її забрали з нападом. Третього побачення не було. Я вперше відчула гнів. Пішла до подруги. Вона сказала: «Не повертайся. Інакше ніколи не вирвешся».
Я не відповідала на мамині дзвінки — писала, що все гаразд. Вона приходила до мене на роботу, влаштовувала сцени, потім знову потрапила до лікарні. Я не витримала — повернулася. Із почуттям провини, яке з того часу сидить у мені, як заноза. Подруга благала лишитися. Я не послухала. І з того моменту все завмерло.
Зараз мені тридцять. Ми з мамою разом ходимо до театру, їздимо до санаторію, обідаємо удвох у вихідні. У мене немає стосунків, немає друзів, немає свободи. Кожна спроба вийти з цього кола викликає жах. Я боюся. Боюся, що мама не переживе мого відходу. Що якщо я наважуся — станеться найстрашніше. А я собі цього не пробачу. Я стану причиною її смерті.
Я хочу жити своїм життям. Але не можу. Я не вмію бути жорсткою. Не вмію обирати себе. Боюся, що повторю її долю — самотню, замкнену, зламану. Все частіше думаю, що виходу просто немає.
