Так так, це чиста правда – мій син справді колись жив у сирому підвалі з котами. Цілу зиму. Уявляєте?
Ні, це не я погана мати. Тому кажу одразу це і розставляю всі крапки над “і”.
Два роки тому морозного сонячного дня я йшла по вулиці і почула дуже сильне мявкотіння. Дивно, – подумала я, адже до березня це майже цілі два місяці.
Цей звук мені видавався наче благальним і дуже гучним. Мої вуха чули лише його, ноги не могли і кроку ступити вперед, я не розуміла що зі мною коється.
Якась дивна сила наче сама мене повела чи заштовхала в цей будинок в підвал, звідки доносилися ці звуки. Отямилася я вже всередині.
На холодній сирій землі було дуже багато котів. Всі вони лежали на якісь курточці, чи що. Я й одразу не зрозуміла, що під ними спить дитина.
Саме так, на тому місці спав хлопчик. На вигляд йому було років чотири-п’ять. А кішки його гріли своїм теплом, щоб не замерз. Ще б пак, адже на дворі було мінус п’ятнадцять градусів.
Хлопчик був одягнутий дуже легенько, майже у літній одяг, який був йому не за розміром – замалий. Він спав.
Тепер то я зрозуміла чому кішки так благально мене кликали зайти всередину. Я підняла дитину, схопила на руки і побігла додому.
Хлопчик спав майже три години. я його накрила всіма ковдрами, які були в мене вдома. Потім дитя прокинулося і не зрозуміло де воно є.
Я пояснила, що я йому нічого лихого не заподію і він може мене не боятися. Хлопчик подивився на мене і думав, що він ще спить.
Далі я нагодувала малого. Він кілька днів ні крихти в роті не мав. Бідолашний. А тоді ми затіяли велике купання і прання.
По дорозі додому мій чоловік придбав одяг і піжаму. Так ми прожили з цим хлопчиком майже тиждень. А далі чоловік мені сказав, що так не можна і нам потрібно повідомити відповідні органи.
Скажу чесно, у мене також були думки, що може дитина загубилася, чи її викрали, що рідні батьки з розуму сходять. Тому ми і викликали поліцію і зателефонували до опікунської служби.
Виявилося, що дитину звати Матвій. Його батьки неблагополучні і він втік з дому, бо боявся що його заберуть до дитячого будинку.
Коли Матвія від нас забирали – він дуже плакав і тихенько промовив:
– Мамо, мамо, ти ж забереш мене назад додому….
Ці слова крутилися в мене в голові ще кілька днів, так само як і мого чоловіка. А потім ми вирішили, що цей хлопчик буде нашим сином.
Близько семи місяців ми боролися з тим, щоб забрати Матвія до себе і зараз – він наш син.
