Мені всього двадцять шість років, а я вже побувала в двох шлюбах. І обидва невдалі.
Так, і таке в житті буває. Перший шлюб в мене розпався через рік, після весілля. Нам тоді було по двадцять років. Одружились на почуттях та ще закоханими, не перевіривши стосунки на міцність.
А дуже дарма. Цей дурень зрадив мені, як я вже потім дізналась, одразу на весіллі. Мені тоді від цього так гидко стало, що просто жах. І звісно, як тільки я дізналась про те, що зраджував він мені ще з весілля і весь рік, одразу ж подала на розлучення.
А ось з другим шлюбом все складніше сталось, хоч і розлучились ми буквально через півтори місяці після весілля.
Я в той час з головою поринула в навчання і роботу. Закінчила університет, продовжила кар’єрний ріст. Про стосунки навіть не думала. Коли ж вже досягла певних висот, мені трапився Антон.
Я йшла до свого улюбленого кафе. На вітрині, що виходила вікном на вулицю, красувались пончики, тістечка та інші смаколики, на які лиш глянеш й одразу слинка починає текти.
Перед вітриною стояв чоловік з донькою. Дівчинка аж слинку пускала на ті смаколики та стала випрошувати в батька щось смачненьке.
– В мене немає грошей на таке, доню. — Пояснював чоловік.
Я підійшла до них та запропонувала купити малечі смаколиків. Не могла я дивитись спокійно на ті сумні очі дівчинки. Так вже вона хотіла того, що мало не плакала.
Петро, як він потім представився, сказав, що просто не хоче купувати дитині дурниці, від яких в неї можуть бути проблеми із зубами. Я ж наполягла, що все ж куплю дитині хоч трішки. Тим більше, що від невеликого тістечка нічого не станеться серйозного, якщо ввечері почистити зубки.
Так ми зайшли разом в кафе, розговорились та з часом подружились. Та дуже швидко, я би сказала блискавично, ця дружба переросла в дещо більше. І через рік ми одружились. Так, я не хотіла знову виступам в шлюб та казала, що не до стосунків мені зараз. Але серцю не накажеш.
Тільки от я одразу зрозуміла, чому саме Петра покинула дружина. Одразу, як тільки ми зіграли весілля, вся його галантність і турбота десь поділись та я стала навіть не наймичкою, а безкоштовною обслугою доля Петра та його доньки.
Дай, подай, принеси, віднеси. Сам Петро нічого не робив. От нічого. На роботу він ходив через день на стандартний робочий день, а через день працював дистанційно. Я ж працювала багато і часто брала роботу на дім. Було багато проєктів, які потребували моєї уваги.
Та от тільки всю роботу вдома робила тільки я. І нехай би їжа та прибирання було на мені. Він ще й вимагав, щоб я забирала зі школи його доньку, дбала про неї, виховувала та взагалі взяла всі турботи про дівчину на себе, бо я ж жінка. Так, я жінка, але дитина його, не моя.
Кожного дня я мала бути і нього на побігеньках, а він навіть собі води не міг сам налити. Ну як, він то міг, але геть не хотів. Додайте до цього щоденні пиляння його мами, що я погана господиня, погано дбаю про її синочка і про її онуку, погано готую і взагалі чомусь на роботу ходжу.
Загалом, через місяць з хвостиком такого життя я подала на розлучення. Та ну таке сімейне життя до одного відомого місця. Краще сама побуду ще, ніж з такою сімейкою. Єдине, що дівчинку шкода. Погублять її такі родичі. Чого ж її мама не забрала дитину з собою?
