Мені випала некрасива

Мені дісталася негарна
Спалах Гучний хлопок Темрява Темрява
Нарешті темрява почала розсіюватися. Почувся голос:
Віро Володимирівно, це рятувальник, у них там щось вибухнуло.
Крізь біль він відчув на шиї дотик руки. Спробував привідкрити повіки. Це вдалося не з першого разу. Перед очима кулон у формі прямокутника з вигравірованими знаками зодіаку… Очі жінки в білому халаті
В операційну! пролунав голос зовсім поруч.
Батьки повернулися з роботи. Мати відразу ж кинулася на кухню, зазирнувши в кімнату, де син виконував домашнє завдання. Дмитро ж, увійшовши в кімнату, відразу помітив, що син не в кращому настрої.
Толю, що трапилося? батько легенько потріпав його по голові.
Нічого, – буркнув син, який був у четвертому класі.
Ну, давай, викладай!
Скоро Восьме березня. Учителька сьогодні нас затримала і сказала, що ми маємо підготувати подарунки дівчатам.
Ну, і де тут проблема? усміхнувся батько з легкою іронією.
У нас стільки ж хлопців, скільки і дівчат. І вона розподілила, хто кому дарує, – син важко зітхнув. Мені випала негарна, Вірка Єрофієва.
Усі дівчата мріють отримати подарунок на Восьме березня, навіть ті, кого вважають негарними, – батько намагався розмовляти з сином по-дорослому. А як вона це зробила? За алфавітом?
Ні, за знаками зодіаку.
Це як? Дмитро не втримався і знову посміхнувся.
За сумісністю. Вірка Діва, а для Дів найкраще підходить Телець. А я якраз Телець.
Це ж чудово, якщо ви підходите один одному! Виростеш, можливо, ще й закохаєшся в неї, – з ноткою гумору сказав батько.
Батько не витримав і розсміявся. В кімнату відразу ж забігла мати:
Що тут у вас відбувається?
Олено, йди на кухню, – обличчя батька стало серйозним. У нас із сином важлива розмова.
Коли мати вийшла, Толя сумним голосом запитав:
Тату, і що мені тепер робити?
Готувати подарунок!
Який?
Завтра на роботі я зроблю подарунок для твоєї обраниці.
Тату, який подарунок ти можеш зробити? Ти ж працюєш на заводі.
Так! Але я працюю в гальваніці. Там роблять усі види покриттів для металів.
Тату, я не зрозумів.
Завтра сам побачиш!
***
Наступного дня батько приніс кулон на ланцюжку у вигляді прямокутника, який виглядав як золотий. На одній стороні були вигравіровані два знаки зодіаку, Телець і Діва, а на іншій дрібним, але гарним почерком написано:
«Моїй однокласниці Вірі на Восьме березня! Анатолій».
Ох, як гарно цей кулон виглядав! А коли мама запакувала його в целофановий пакуночок, він став виглядати просто неймовірно.
***
І ось сьоме березня. Вчителька не планувала проводити уроки. Спочатку учні вручили їй подарунок. Вона довго дякувала. Потім оголосила, щоб хлопці дарували подарунки дівчатам.
Що тут почалося! Усі хлопці кинулися до своїх «обраниць». Толя теж підійшов до Віри Єрофієвої і сказав, як навчав тато:
Віро, вітаю тебе зі святом Восьме березня! Можливо, коли-небудь доля поєднає Тельця і Діву.
Вимовивши заучену фразу, Толя попрямував на своє місце і, звісно, не помітив, як забилося серце цієї, на його думку, негарної дівчинки.
Невдовзі батьки Віри переїхали в інший район, і сама Віра з п’ятого класу почала навчатися в іншій школі.
***
Анатолій відкрив очі. Біла стеля лікарняної палати. Спробував поворушити руками та ногами. Рухалася лише ліва рука.
Де я? звернувся він ні до кого конкретно.
Почувся якийсь цокіт, і до його ліжка підійшов пацієнт на милицях, уважно подивився на нього і запитав:
Отямився? Ти у відділенні екстреної хірургії.
У мене руки й ноги всі цілі? тихо запитав Анатолій.
Здається, все на місці, – з радістю повідомив той. Тільки забинтований ти з голови до ніг.
Це добре, якщо все ціле.
Тут підійшла медсестра і турботливо запитала:
– Як ти себе почуваєш?
– Що зі мною сталося? Анатолій відповів запитанням на запитання.
– Твоєму життю нічого не загрожує. Руки й ноги будуть працювати. Залишаться тільки багато шрамів, – вона подала увімкнений телефон. Твоя мама просила зателефонувати, коли ти прокинешся.
– Сину, – крізь сльози пролунав голос матері.
– Мамо, все гаразд, – він намагався говорити якомога бадьоріше. Сказали, що залишаться лише маленькі шрами. Скоро випишуть.
– Мені не дозволили залишитися з тобою на ніч. Сину, я зараз прийду.
– Мамо, ти не дуже засмучуйся!
Він поклав телефон поруч, спробував усміхнутися медсестрі:
– Дякую!
– Ну, скоро тебе не випишуть, – усміхнулася у відповідь медсестра. Тижнів три пролежиш. Це точно!
– Що у вас трапилося? запитав сусід по палаті, коли медсестра вийшла.
– Я рятувальник. На заводі почали вибухати кисневі балони, – почав згадувати Анатолій. Нас викликали. Ми прибули раніше за пожежників. Приміщення величезне, всередині троє постраждалих. Забігли туди, балони розкидані, місцями вогонь. Почали виносити постраждалих Я виходив останнім Коли вже був біля дверей, вибухнув черговий балон Далі нічого не пам’ятаю.
– Так, тобі дісталося.
– Гончар Анатолій, – пролунав голос медсестри. До тебе колега з роботи.
– Привіт, Толю! Як ти?
– Руки, ноги цілі! оптимістично відповів постраждалий. Але поздороватися поки можу лише лівою рукою!
– Та не переживай!
– Що там далі було?
– Ми вже виходили, коли вибухнуло. Одразу кинулися назад, витягнули тебе ти весь у крові лікарі вже були поряд
– Дякую!
– Толю, про що ти говориш?! раптом на обличчі друга з’явилася усмішка. – Нас, здається, хочуть представити до медалей.
– До того часу мене випишуть.
– Гаразд, я пішов. Зараз буде обхід. Медсестра сказала, щоб не довго.
Не встиг друг вийти, як зайшов лікар, чоловік років сорока:
– Ну, як справи, герою? підійшов до його ліжка.
– Нормально.
– Якщо вже розмовляєш, значить, будеш жити. Давай, я тебе огляну!
– Ви мені зашивали? запитав Анатолій.
– Ні, Віра Володимирівна. Вона прийде післязавтра.
***
Пройшло два дні. Анатолій уже намагався вставати. Правда, біль у ногах був ще сильним, права рука роздерта. А ран по всьому тілу було не менше десятка. Дві на обличчі коли вибухнуло, вдарився об ворота, добре, що встиг виставити вперед праву руку. Поділився в дзеркало. Обличчя досі опухле.
Сьогодні обхід мав проводити лікар, який позавчора п’ять годин поспіль його зшивав в операційній. Анатолій навіть трохи нервував.
І ось вона зайшла. Молода, струнка, правда, в окулярах, але вони її зовсім не псували, а білий халат їй дуже пасував. Анатолій у свої двадцять сім уже був одружений. Але через півроку розійшлися характерами не зійшлися, як написали в заяві, а насправді колишній дружині не подобалася зарплата рятувальника.
– Добридень! промовила лікарка і підійшла до його ліжка.
– Добридень! Це ви мене зшивали?
– Я, – усміхнулася. Щось не так?
– Давайте, я вас огляну!
І вона нахилилася над ним Перед очима кулон зі знаками зодіаку, що звивався навколо її шиї:
– Віра Єрофієва!!! вигукнув він.
Вона уважно подивилася на його опухле обличчя.
– Вибачте! промовила, так і не впізнавши його.
– Я Телець, – і вказав на кулон.
– Толик Гончар? її губи затремтіли. Ти мене ще пам’ятаєш?
– Ну що ти, Віро? побачивши сльози в очах жінки, він поклав свою долоньку на її руку.
– Вибач! вона дістала хусточку і промокнула очі. Ніколи не думала, що ми з тобою зустрінемося так.
Більше в цей день Віра не заходила в його палату. Але Анатолій уже зрозумів, що в неї графік, як і в нього: день, ніч і два вихідних.
Йому так не хотілося виглядати перед нею безпорадним. Весь наступний день він намагався ходити по палаті, опираючись на ліжка, пару разів, тримаючись за стіну, вийшов у коридор.
Вечір. Лікар денної зміни пішов. Прийшла нова зміна це було помітно за розмовами в коридорі. Зараз обхід
І раптом крики, квапливі кроки в коридорі. Так буває, коли привозять чергового постраждалого.
Ось уже десята година. Зайшла медсестра, вимкнула світло в палаті. Але щось не спалося. Вже за північ у коридорі почулися чиїсь кроки, вони стихли, і в цій тиші Анатолій скоріше відчув, ніж почув, що в коридорі хтось плаче. Він встав і обережно вийшов у коридор.
За черговим столом сиділа і, опустивши голову на руки, плакала його колишня однокласниця. Він підійшов і поклав здорову руку їй на плече:
– Що таке, Віро!
Вона встала і притулилася до його плеча:
– Я оперувала жінку, вона потрапила під машину, – захлинаючись сльозами, почала розповідати. Я зробила все можливе й неможливе Вона зараз у реанімації, але їй не вижити. У неї двоє дітей її чоловік зараз з нею в палаті
– Успокойся, Віро!
– Уже три роки працюю хірургом, і все не можу звикнути, що люди помирають.
– Успокойся, успокойся! Такі вже в нас з тобою професії. За п’ять років я теж бачив стільки смертей, але ж ми з тобою врятували чимало життів, – Анатолій важко зітхнув. – Через це і дружина від мене пішла. Каже, що я приходжу додому не своїм і мало заробляю. А в мене завжди виходить сорок жити можна.
– У мене те саме, – вона подивилася йому в обличчя. Хлопці дивляться на мене як на божевільну. Досі не була заміжня, живу з батьками, як малолітка.
– Та годі тобі, нам з тобою тільки по двадцять сім все життя попереду.
– Ні, Толю, нам уже по двадцять сім.
– Віра Володимирівна, у неї пульс пропадає, – крикнула медсестра, вибігши.
– Вибач! і Віра кинулася в реанімацію.
Заснути цієї ночі Анатолій так і не зміг. Вранці прийшла медсестра, як завжди, зробила йому укол.
– Жінка, якій сьогодні вночі робили операцію, жива? несподівано навіть для себе запитав він.
– Жива, але стан вкрай важкий.
***
Пройшло три тижні. Рани на тілі Анатолія загоїлися. З Вірою вони бачилися під час її змін, більше того, його все сильніше тягнуло до неї. Але відділення екстреної хірургії не те місце, де можна розмовляти про щось дуже особисте.
І ось під час одного з ранкових обходів лікар-чоловік повідомив:
– Сьогодні я вас виписую, – усміхнувся і додав. Маю на увазі, з лікарні. Одразу йдіть у вашу поліклініку, а там вирішать, скільки вам ще бути на лікарняному.
– Можна збиратися!
– Так, так! Не поспішайте особливо. Зараз вам підготують виписку.
Коли лікар вийшов, Анатолій поголився. Дивлячись у дзеркало, з задоволенням зазначив, що два шрами, які залишилися, зовсім не псують обличчя, скоріше додають мужності. На інші шрами не варто звертати увагу.
Він зібрався і вийшов у коридор. Назустріч, тримаючись за стіну, йшла хвора.
«Все ж викарабкалася!» – майнула радісна думка.
Вийшла медсестра, подала виписку:
– До побачення, Анатолію! Більше до нас не потрапляй!
***
У нього була своя однокімнатна квартира, але він поїхав до батьків. Адже мама так його чекала і хвилювалася. Навіть взяла відпустку.
– Сину! кинулася до нього в обійми мати.
– Все, мамо! Як бачиш, я живий і здоровий.
– Ходімо, я тобі приготувала їсти. Який же ти худий став.
– Ой, як я скучив за домашньою їжею!
– Поки не поправишся і не одружишся, будеш жити в рідному домі. Твоя кімната досі порожня, – і крикнула, ніби дитині. Ході, руки вимий!
***
До вечора Анатолій сходив до перукарні. Зайшов у свою квартиру. Забрав трохи одягу. Мати відразу почала приводити його в порядок.
Ввечері прийшов батько з роботи. Сіли, як раніше, всі разом і розмовляли до самої ночі.
Спати він ліг у своїй кімнаті, де пройшли дитинство і юність, але заснув не відразу:
«Завтра треба сходити в поліклініку. Потім на роботу. А ввечері»
З цією думкою про наступний вечір він і заснув далеко за північ.
***
Наступного дня Анатолій зранку пішов у поліклініку. До обіду походив по кабінетах. Після обіду сходив на роботу, якраз почалася його зміна.
– Ти куди? поцікавився батько.
– Тату, пам’ятаєш давно-давно, коли я ще в четвертому класі вчився. Ти мені зробив кулон для подарунка однокласниці?
– Негарній Вірі Єрофієвій? Пам’ятаю.
– Пам’ятаєш, ти ще сказав: «Виростеш, може ще й закохаєшся в неї».
– І це пам’ятаю.
– Тату, Віра зараз хірург. Це вона робила мені операцію. І вона досі носить на шиї той кулон.
– Ось це так!
– Тату, твої слова збулися. Я йду до неї!
***
Двадцять сім років не так уже й багато для початку життя з коханою людиною.Мені дісталася негарна
Спалах Гучний хлопок Темрява Темрява
Нарешті темрява почала розсіюватися. Почувся голос:
Віро Володимирівно, це рятувальник, у них там щось вибухнуло.
Крізь біль він відчув на шиї дотик руки. Спробував привідкрити повіки. Це вдалося не з першого разу. Перед очима кулон у формі прямокутника з вигравірованими знаками зодіаку… Очі жінки в білому халаті
В операційну! пролунав голос зовсім поруч.
Батьки повернулися з роботи. Мати відразу ж кинулася на кухню, зазирнувши в кімнату, де син виконував домашнє завдання. Дмитро ж, увійшовши в кімнату, відразу помітив, що син не в кращому настрої.
Толю, що трапилося? батько легенько потріпав його по голові.
Нічого, – буркнув син, який був у четвертому класі.
Ну, давай, викладай!
Скоро Восьме березня. Учителька сьогодні нас затримала і сказала, що ми маємо підготувати подарунки дівчатам.
Ну, і де тут проблема? усміхнувся батько з легкою іронією.
У нас стільки ж хлопців, скільки і дівчат. І вона розподілила, хто кому дарує, – син важко зітхнув. Мені випала негарна, Вірка Єрофієва.
Усі дівчата мріють отримати подарунок на Восьме березня, навіть ті, кого вважають негарними, – батько намагався розмовляти з сином по-дорослому. А як вона це зробила? За алфавітом?
Ні, за знаками зодіаку.
Це як? Дмитро не втримався і знову посміхнувся.
За сумісністю. Вірка Діва, а для Дів найкраще підходить Телець. А я якраз Телець.
Це ж чудово, якщо ви підходите один одному! Виростеш, можливо, ще й закохаєшся в неї, – з ноткою гумору сказав батько.
Батько не витримав і розсміявся. В кімнату відразу ж забігла мати:
Що тут у вас відбувається?
Олено, йди на кухню, – обличчя батька стало серйозним. У нас із сином важлива розмова.
Коли мати вийшла, Толя сумним голосом запитав:
Тату, і що мені тепер робити?
Готувати подарунок!
Який?
Завтра на роботі я зроблю подарунок для твоєї обраниці.
Тату, який подарунок ти можеш зробити? Ти ж працюєш на заводі.
Так! Але я працюю в гальваніці. Там роблять усі види покриттів для металів.
Тату, я не зрозумів.
Завтра сам побачиш!
***
Наступного дня батько приніс кулон на ланцюжку у вигляді прямокутника, який виглядав як золотий. На одній стороні були вигравіровані два знаки зодіаку, Телець і Діва, а на іншій дрібним, але гарним почерком написано:
«Моїй однокласниці Вірі на Восьме березня! Анатолій».
Ох, як гарно цей кулон виглядав! А коли мама запакувала його в целофановий пакуночок, він став виглядати просто неймовірно.
***
І ось сьоме березня. Вчителька не планувала проводити уроки. Спочатку учні вручили їй подарунок. Вона довго дякувала. Потім оголосила, щоб хлопці дарували подарунки дівчатам.
Що тут почалося! Усі хлопці кинулися до своїх «обраниць». Толя теж підійшов до Віри Єрофієвої і сказав, як навчав тато:
Віро, вітаю тебе зі святом Восьме березня! Можливо, коли-небудь доля поєднає Тельця і Діву.
Вимовивши заучену фразу, Толя попрямував на своє місце і, звісно, не помітив, як забилося серце цієї, на його думку, негарної дівчинки.
Невдовзі батьки Віри переїхали в інший район, і сама Віра з п’ятого класу почала навчатися в іншій школі.
***
Анатолій відкрив очі. Біла стеля лікарняної палати. Спробував поворушити руками та ногами. Рухалася лише ліва рука.
Де я? звернувся він ні до кого конкретно.
Почувся якийсь цокіт, і до його ліжка підійшов пацієнт на милицях, уважно подивився на нього і запитав:
Отямився? Ти у відділенні екстреної хірургії.
У мене руки й ноги всі цілі? тихо запитав Анатолій.
Здається, все на місці, – з радістю повідомив той. Тільки забинтований ти з голови до ніг.
Це добре, якщо все ціле.
Тут підійшла медсестра і турботливо запитала:
– Як ти себе почуваєш?
– Що зі мною сталося? Анатолій відповів запитанням на запитання.
– Твоєму життю нічого не загрожує. Руки й ноги будуть працювати. Залишаться тільки багато шрамів, – вона подала увімкнений телефон. Твоя мама просила зателефонувати, коли ти прокинешся.
– Сину, – крізь сльози пролунав голос матері.
– Мамо, все гаразд, – він намагався говорити якомога бадьоріше. Сказали, що залишаться лише маленькі шрами. Скоро випишуть.
– Мені не дозволили залишитися з тобою на ніч. Сину, я зараз прийду.
– Мамо, ти не дуже засмучуйся!
Він поклав телефон поруч, спробував усміхнутися медсестрі:
– Дякую!
– Ну, скоро тебе не випишуть, – усміхнулася у відповідь медсестра. Тижнів три пролежиш. Це точно!
– Що у вас трапилося? запитав сусід по палаті, коли медсестра вийшла.
– Я рятувальник. На заводі почали вибухати кисневі балони, – почав згадувати Анатолій. Нас викликали. Ми прибули раніше за пожежників. Приміщення величезне, всередині троє постраждалих. Забігли туди, балони розкидані, місцями вогонь. Почали виносити постраждалих Я виходив останнім Коли вже був біля дверей, вибухнув черговий балон Далі нічого не пам’ятаю.
– Так, тобі дісталося.
– Гончар Анатолій, – пролунав голос медсестри. До тебе колега з роботи.
– Привіт, Толю! Як ти?
– Руки, ноги цілі! оптимістично відповів постраждалий. Але поздороватися поки можу лише лівою рукою!
– Та не переживай!
– Що там далі було?
– Ми вже виходили, коли вибухнуло. Одразу кинулися назад, витягнули тебе ти весь у крові лікарі вже були поряд
– Дякую!
– Толю, про що ти говориш?! раптом на обличчі друга з’явилася усмішка. – Нас, здається, хочуть представити до медалей.
– До того часу мене випишуть.
– Гаразд, я пішов. Зараз буде обхід. Медсестра сказала, щоб не довго.
Не встиг друг вийти, як зайшов лікар, чоловік років сорока:
– Ну, як справи, герою? підійшов до його ліжка.
– Нормально.
– Якщо вже розмовляєш, значить, будеш жити. Давай, я тебе огляну!
– Ви мені зашивали? запитав Анатолій.
– Ні, Віра Володимирівна. Вона прийде післязавтра.
***
Пройшло два дні. Анатолій уже намагався вставати. Правда, біль у ногах був ще сильним, права рука роздерта. А ран по всьому тілу було не менше десятка. Дві на обличчі коли вибухнуло, вдарився об ворота, добре, що встиг виставити вперед праву руку. Поділився в дзеркало. Обличчя досі опухле.
Сьогодні обхід мав проводити лікар, який позавчора п’ять годин поспіль його зшивав в операційній. Анатолій навіть трохи нервував.
І ось вона зайшла. Молода, струнка, правда, в окулярах, але вони її зовсім не псували, а білий халат їй дуже пасував. Анатолій у свої двадцять сім уже був одружений. Але через півроку розійшлися характерами не зійшлися, як написали в заяві, а насправді колишній дружині не подобалася зарплата рятувальника.
– Добридень! промовила лікарка і підійшла до його ліжка.
– Добридень! Це ви мене зшивали?
– Я, – усміхнулася. Щось не так?
– Давайте, я вас огляну!
І вона нахилилася над ним Перед очима кулон зі знаками зодіаку, що звивався навколо її шиї:
– Віра Єрофієва!!! вигукнув він.
Вона уважно подивилася на його опухле обличчя.
– Вибачте! промовила, так і не впізнавши його.
– Я Телець, – і вказав на кулон.
– Толик Гончар? її губи затремтіли. Ти мене ще пам’ятаєш?
– Ну що ти, Віро? побачивши сльози в очах жінки, він поклав свою долоньку на її руку.
– Вибач! вона дістала хусточку і промокнула очі. Ніколи не думала, що ми з тобою зустрінемося так.
Більше в цей день Віра не заходила в його палату. Але Анатолій уже зрозумів, що в неї графік, як і в нього: день, ніч і два вихідних.
Йому так не хотілося виглядати перед нею безпорадним. Весь наступний день він намагався ходити по палаті, опираючись на ліжка, пару разів, тримаючись за стіну, вийшов у коридор.
Вечір. Лікар денної зміни пішов. Прийшла нова зміна це було помітно за розмовами в коридорі. Зараз обхід
І раптом крики, квапливі кроки в коридорі. Так буває, коли привозять чергового постраждалого.
Ось уже десята година. Зайшла медсестра, вимкнула світло в палаті. Але щось не спалося. Вже за північ у коридорі почулися чиїсь кроки, вони стихли, і в цій тиші Анатолій скоріше відчув, ніж почув, що в коридорі хтось плаче. Він встав і обережно вийшов у коридор.
За черговим столом сиділа і, опустивши голову на руки, плакала його колишня однокласниця. Він підійшов і поклав здорову руку їй на плече:
– Що таке, Віро!
Вона встала і притулилася до його плеча:
– Я оперувала жінку, вона потрапила під машину, – захлинаючись сльозами, почала розповідати. Я зробила все можливе й неможливе Вона зараз у реанімації, але їй не вижити. У неї двоє дітей її чоловік зараз з нею в палаті
– Успокойся, Віро!
– Уже три роки працюю хірургом, і все не можу звикнути, що люди помирають.
– Успокойся, успокойся! Такі вже в нас з тобою професії. За п’ять років я теж бачив стільки смертей, але ж ми з тобою врятували чимало життів, – Анатолій важко зітхнув. – Через це і дружина від мене пішла. Каже, що я приходжу додому не своїм і мало заробляю. А в мене завжди виходить сорок жити можна.
– У мене те саме, – вона подивилася йому в обличчя. Хлопці дивляться на мене як на божевільну. Досі не була заміжня, живу з батьками, як малолітка.
– Та годі тобі, нам з тобою тільки по двадцять сім все життя попереду.
– Ні, Толю, нам уже по двадцять сім.
– Віра Володимирівна, у неї пульс пропадає, – крикнула медсестра, вибігши.
– Вибач! і Віра кинулася в реанімацію.
Заснути цієї ночі Анатолій так і не зміг. Вранці прийшла медсестра, як завжди, зробила йому укол.
– Жінка, якій сьогодні вночі робили операцію, жива? несподівано навіть для себе запитав він.
– Жива, але стан вкрай важкий.
***
Пройшло три тижні. Рани на тілі Анатолія загоїлися. З Вірою вони бачилися під час її змін, більше того, його все сильніше тягнуло до неї. Але відділення екстреної хірургії не те місце, де можна розмовляти про щось дуже особисте.
І ось під час одного з ранкових обходів лікар-чоловік повідомив:
– Сьогодні я вас виписую, – усміхнувся і додав. Маю на увазі, з лікарні. Одразу йдіть у вашу поліклініку, а там вирішать, скільки вам ще бути на лікарняному.
– Можна збиратися!
– Так, так! Не поспішайте особливо. Зараз вам підготують виписку.
Коли лікар вийшов, Анатолій поголився. Дивлячись у дзеркало, з задоволенням зазначив, що два шрами, які залишилися, зовсім не псують обличчя, скоріше додають мужності. На інші шрами не варто звертати увагу.
Він зібрався і вийшов у коридор. Назустріч, тримаючись за стіну, йшла хвора.
«Все ж викарабкалася!» – майнула радісна думка.
Вийшла медсестра, подала виписку:
– До побачення, Анатолію! Більше до нас не потрапляй!
***
У нього була своя однокімнатна квартира, але він поїхав до батьків. Адже мама так його чекала і хвилювалася. Навіть взяла відпустку.
– Сину! кинулася до нього в обійми мати.
– Все, мамо! Як бачиш, я живий і здоровий.
– Ходімо, я тобі приготувала їсти. Який же ти худий став.
– Ой, як я скучив за домашньою їжею!
– Поки не поправишся і не одружишся, будеш жити в рідному домі. Твоя кімната досі порожня, – і крикнула, ніби дитині. Ході, руки вимий!
***
До вечора Анатолій сходив до перукарні. Зайшов у свою квартиру. Забрав трохи одягу. Мати відразу почала приводити його в порядок.
Ввечері прийшов батько з роботи. Сіли, як раніше, всі разом і розмовляли до самої ночі.
Спати він ліг у своїй кімнаті, де пройшли дитинство і юність, але заснув не відразу:
«Завтра треба сходити в поліклініку. Потім на роботу. А ввечері»
З цією думкою про наступний вечір він і заснув далеко за північ.
***
Наступного дня Анатолій зранку пішов у поліклініку. До обіду походив по кабінетах. Після обіду сходив на роботу, якраз почалася його зміна.
– Ти куди? поцікавився батько.
– Тату, пам’ятаєш давно-давно, коли я ще в четвертому класі вчився. Ти мені зробив кулон для подарунка однокласниці?
– Негарній Вірі Єрофієвій? Пам’ятаю.
– Пам’ятаєш, ти ще сказав: «Виростеш, може ще й закохаєшся в неї».
– І це пам’ятаю.
– Тату, Віра зараз хірург. Це вона робила мені операцію. І вона досі носить на шиї той кулон.
– Ось це так!
– Тату, твої слова збулися. Я йду до неї!
***
Двадцять сім років не так уже й багато для початку життя з коханою людиною.