Жадібність – ця риса характеру ніколи не була притаманна ні мені, ні моїм рідним. Батьки ніколи не шкодували для мене нічого. Все, що потрібно – вони купували. Якщо не могли собі цього дозволити – спокійно пояснювали ситуацію. У своєму житті я ніколи не звертала особливу увагу на матеріальну сторону стосунків. Саме тому обирала чоловіка, не дивлячись на вигоду чи його статки. Жили ми щасливо й дружньо, поки не трапилася аварія. Стало дуже прикро, коли після великої болючої трагедії, батьки мого покійного чоловіка почали вимагати відати їм гроші за половину будинку.
Цей будинок належав моїм батькам. Вони власними силами його будували й вкладали дуже багато власних сил та здоров’я задля того, щоб ми мали власний дах над головою. Коли їх не стало, я була єдиною спадкоємицею, але так сталося, що рідні не встигли оформити власність документально. Я зайнялася цими справами уже після одруження, тому юридично будинок був нашим з чоловіком спільним майном. Звичайно до ладу ми доводили все разом. Свекруха і свекор допомогли з ремонтом у нашій спальні та вітальній кімнаті. Минув лише тиждень після страшної трагедії, як вони з’явилися на порозі мого дому та заявили, що я повинна відшкодувати їм матеріальні збитки та відати половину будинку. А якщо відмовлюся, то вони зроблять усе можливе, щоб я не змогла тут жити. Погрожували піти до суду, написати заяву у міліцію та ще багато всякої бридоти.
Мені, як дружині їхнього покійного сина, як матері їхніх внуків, було надзвичайно боляче слухати усі ці погрози. Єдине, що їх цікавило у цьому житті – гроші. Зараз вони намагалися наживатися на моєму горі й втраті. А онуки? Чи подумали вони бодай на секундочку, як зараз себе почувають Дмитро й Надійка. Діти щойно втратили батька, як тут же дід та баба приходять до їхнього дому влаштовувати розбирання й істерики. Найбільше мене допікає їхня поведінка. Коли вони залишаються зі мною наодинці – одразу сварка. Звинувачують мене, у тому що сталося з Ігорем. Коли поруч зі мною діти – одразу включається режим турботливих дідуся та бабусі.
Звичайно, я не сприйняла серйозно їхні погрози. Але ж не хотілося звертатися до правоохоронних органів, щоб з’ясувати родинні стосунки. Хотілося зберегти наше спілкування й відносини заради спадкоємців їхнього сина – онуків. Я дійсно була прикро вражена, що вони мали наглість так себе повести.
Мої друзі радять не звертати увагу на колишніх родичів та обмежити їх спілкування з дітьми. Зрозуміло, що такі відносини лише шкодитимуть Дмитру та Надійці. Та я не вважала ігнорування способом розв’язання проблеми. Тим паче, що мої діти любили дідуся та бабусю.Як я могла пояснити їм, чому не дозволяю більше бачитися з рідними?
Добре, що сестра мого покійного чоловіка стала на мою сторону. Вона підтримувала мене в самі важкі хвилини й зараз не припиняє надавати допомогу. Міла намагається врозумити своїх батьків й відновити наше тепле приємне спілкування. Шкода, що вони власної доньки не можуть почути, тоді що я можу зробити в такій ситуації.
Я не можу навіть припускати, що буде далі, але щиро вірю, що все налагодиться. Можливо горе так вплинуло на їхню поведінку й вони тимчасово стали такими цинічними й жорстокими. Та, якщо нічого не зміниться, я повністю припиню будь-які контакти моїх діточок з цими негідними людьми.
