Життя, як у всіх, протікало в звичному руслі. Закінчення навчального закладу, заміжжя, народження двійко дітей, робота. Так минали роки. У цей період я й не задумувалася, що таке щастя. Як кажуть в народі, не скуштувавши гіркого, не знатимеш, що таке солодке. Мабуть, так було і в мене. Бо в ці роки я справді була щасливою, аж поки лиха година не забрала в мене чоловіка.
З Любчиком душа в душу прожила майже двадцять сім років. Видала заміж обох доньок.
Залишилися ми лишень вдвох. Зрідка навідували нас діти з внуками. Грошей вистачало на скромне
прожиття, і ми тим задовольнялися, аж поки моє життя не полетіло шкереберть після смерті чоловіка.
Діти живуть власним життям, а я сама собі місця не знаходжу. Врешті і з грошима стало якось
сутужно, бо більша частина моєї мізерної зарплати йде на оплату комунальних послуг. Вирішила все–
таки щось змінити в власному житті. Бо відчувала, що помру від самотності. І це відчуття з кожним
днем ставало все гострішим.
Врешті наважилася і виїхала разом з далекою родичкою до Іспанії. Вона вже там більш, як сім років.
Каже, що їй там добре. Додому приїжджає лишень на Різдво. Потягнулася і я слідом за нею.
У чужій країні випало мені спершу прибирати в квартирі самотнього дідуся. Йому на цей час було шістдесят. Мені на цей час ішов п’ятдесят другий рік. Робота була для мене звичною і не важкою. Жила на квартирі разом зі своєю родичкою.
Олівер, так звали мужчину, в якого працювала, був собі нічогенький. Далеко не дідусь, як його назвала моя родичка. Любив часто жартувати.Мав невеликий власний бізнес. Часто ловила його спокусливий погляд на собі, коли я займалася хатніми справами. Однак цьому не надавала тоді уваги. Не минуло й року, як я поховала чоловіка, якого любила і якому була віддана впродовж життя.
Так збігло майже півтора року. Олівер любив пригостити мене дорогим вином і поспілкуватися про
домашні справи, про життя. Якось при такому застіллі він запропонував мені залишитися в нього з
ночівлею. Я сказала, що не зможу, оскільки на мене чекає подруга, з якою ми ввечері завжди перед
сном спацеруємо містом, щоб добре спалося. Він засміявся. Але наполягати на своєму не став.
За тиждень ситуація повторилася. Цього разу мій господар був уже наполегливішим, казав, що він не
проти, щоб я жила в нього, адже йому самому дуже буває сумно.
За кілька разів таких його вмовлянь я все–таки здалася. Так я по суті стала жити разом з Олівером. Він був добрим і веселим, що, звісно, мені було до вподоби.
Життя наче налагодилося. Я відчувала до Олівера глибоку симпатію. Нам було добре вдвох. Аж поки
не трапилася одна несподівана для мене річ – я завагітніла. Аборт робити не дозволяли християнські
заповіді. І народжувати в 54 роки було соромно перед дітьми, ріднею, знайомими. Мій теперішній
чоловік був навіть радий такому повороту подій. Казав, що грошей вистачить на все. А я зажурилася,
як про це зізнатися бодай найріднішим.
Олівер втішав мене, як міг. Казав, що це моє життя і я маю право робити все, що мені заманеться.
Невже я не рада, що в нас буде спільна дитина? Адже ми любимо один одного.
Може, він і має рацію. Але я вже хвилююся, щоб часом через мій вік дитина не народилася хворою.Чи приймуть після такої події мене діти? Чи не засудять ближні? І як я буду справлятися з такою крихіткою? Одне – бавити в такому віці внуків, і інше – народжувати!
