Коли мені виповнилося, сорок п’ять я вже перестала мріяти про те, що колись у мене буде сім’я. Та все ж доля річ вибаглива.
Я працюю в готелі адміністратором. Помітила, що один з постояльців до нас став часто заїжджати, а ще знаходив привід для мого виклику. А тоді зізнався, що закохався в мене й тому зачастив у наше містечко. Для мене то було дивиною. Діма був красивим, галантним чоловіком. Я подумала, що не може, щоб він без пари був.
Виявилося, що йому сорок і вже більше як п’ятий рік він вдівець. Дітей не мав. Ми почали з ним зустрічатися. Він покликав мене заміж, через пів року. Я спочатку не надто хотіла, все ж таки я від нього на п’ять років старша. Діма мене переконав, що вік немає значення якщо є кохання. І я дала згоду.
Ми жили у мене, я не хотіла змінювати роботу. А Діма перейшов працювати в філіал своєї фірми. Перший рік ми жили прекрасно, а тоді мій чоловік сказав, що хоче, щоб я народила. Я була шокована, яка дитина, мені вже скоро на пенсію. Та коханий не вгавав, сказав, що вік це умовності, і чим далі тягтимем, тим дійсно буде важче.
Не знаю як я піддалася його вмовлянням, але майже в сорок дев’ять я завагітніла. Шоковані були всі, родичі, знайомі, колеги, сусіди. А коли прийшов час народжувати, то було їм ще більше теми для розмов, адже я народила двійню. Синочка і донечку. Ми були щасливими.
А от новина про не молоду маму потрапила до інтернету. Боже, чого я тільки про себе не прочитала. В основному негатив. Що я не думаю про дітей, які ростимуть зі старими людьми. Містечко у нас маленьке, усі нас обговорювали. Ми вирішили переїхати в місто мого чоловіка, може там не буде таких пересудів.
І от завтра мені п’ятдесят, а дітям ще й року немає. Я молю Бога, щоб дав нам сили поставити їх на ноги.
