У нас з Ларисою дочка, яка далася нам дуже важко. Знали б ви скільки дітей ми втратили, поки нарешті на свят не з’явилася Надя. Був період, коли через ці проблеми ми навіть подумували розлучитися, але я не дозволив дружині піти. Сказав, що вона моє життя й без неї не залишиться нічого, одна порожнеча – це чиста правда. Дружину я люблю безмежно й готовий був заради неї на все. Навіть прожити життя без дітей.
Коли ми не надіялися й не втратили віру, Лариса завагітніла. Вона навіть відмовлялася робити тест на вагітність, коли мала три місяці затримки. Не хотіла розчаровуватися знову. Я змусив дружину поїхати на обстеження до лікаря, супроводжував її в той день, відпросившись з роботи.
Добре пам’ятаю, коли Іван Миколайович, гінеколог моєї дружини, зайшов до кабінету з широчезною посмішкою. Я ще ніколи не бачив його в такому настрої, зазвичай, він повідомляв нам лише погані новини:
-Мої вітання, ви станете батьками! – док пожав мені руки й постукав по плечу, а Лариса розплакалася. Вона ридала, як мала дитина, й казала, що більше не витримає.
Аби запобігти будь-яким ускладненням, дружину помістили в клініку на весь період вагітності. Я фактично жив у палаті, але не скаржився. Ми станемо батьками й це найбільша радість заради якої варто потерпіти. Надійка народилася на 8 місяці, ще один шок, адже такий термін дуже небезпечний. Я людина не віруюча, але коли дружина та дочки були в операційній молився, щоб з ними все було гаразд.
Іван Миколайович вийшов з операційної через 11 годин, втомлений, але задоволений. Обидві житимуть. Тепер уже я ридав й не стримував сльози. Додому ми поїхали через три місяці. Надійка була вередливою дитиною, погано спала. Імунітет в дочки був нікудишній. Ми майже кожного місяця були в лікаря з простудою або якимось висипанням.
В садочок ми дочку не пустили, вистачить з нас хвороб та лікарень. Коли Надя пішла до школи, легше не стало. Якось до мене зателефонувала вчителька, сказала, що дівчинка втратила свідомість. Я одразу все покинув та помчав до школи. Знову лікарні, обстеження, аналізи. У Наді виявили астму. Дитину довелося обмежувати в багатьох речах. Жодних домашніх улюбленців, квітів, холодних напоїв навіть морозива.
Це важко, не знаю, як дружина, ми припинили говорити на тему здоров’я Наді, бо кожен переживав це по-своєму, але мені було дуже важко.
Стало легше, коли вона пішла у старшу школу. Ніби нарешті ми вийшли з темного занедбаного лісу на стежку, яка виведе нас саме туди, куди слід. Зникла тривожність, я став краще спати, навіть згадав, що колись умів жартувати й багато сміявся. Дружина розквітла, вона ніби знову сяяла, очі стали «живими».
Якось Надя пішла з друзями в кіно, ми з Ларисою залишилося удвох.
-Ти така красива, просто сяєш! У чому секрет? – пожартував я й точно не чекав на таку відповідь.
-Ми знову станемо батьками. Я вагітна! – Лариса кинулася мене обіймати, а я навіть слова не міг вимовити у відповідь.
Знаєте, як перед смертю, перед очима проноситься все твоє життя. Ось таке в мене було тоді. Згадалося все, що довелося пережити з Надею і я подумав, що більше не хочу. Ларисі сказати про це не насмілився, не хотів розчаровувати дружину.
Після нашої розмови пройшло два тижні. Я продовжую вдавати «невимовне щастя». Тепер і Надя знає, що у неї народиться брат або сестра. На диво, дочка рада й обіцяє допомагати з малюком. Мені ж соромно, страшенно соромно, тому що десь глибоко в душі я сподіваюся, що Лариса не зможе виносити дитину й нам не доведеться переживати ще одне коло пекла. Хай простить мене Господь Бог.
