Так повелося у світі, що доньки ближчі до своїх батьків. Й цей родинний зв’язок зберігається та не переривається, навіть коли вони теж облаштовують власні сім’ї.
Від батьків я переїхала, коли вступила на навчання. Під час навчання доля звела мене з майбутнім чоловіком. На четвертому курсі я вже була в очікуванні нашої першої дитини.
Батьки організували нам з Андрієм весілля й через декілька місяців у нашій родині відбулося поповнення. Я народила сина. Назвали його Арсеном. Коли нас виписали додому першого ж вечора до нас приїхали у гості батьки чоловіка. Привезли онуку гостинців та з рук не спускали. Потім Алла Антонівна почала вчити свого сина правильно тримати малюка, пеленати, тримати голівку. Мій Андрій терпіти не міг, коли його повчали. Сильно розізлився й відправив батьків додому. На прощання сказав, що ми самі будемо виховувати Арсена й нічого нас повчати.
Через тиждень до нас приїхали мої батьки. Вони не могли намилуватися онуком. Цілували його, обіймали, гойдали на руках. Увечері, коли ми сиділи за столом, моя мама попередила, що приїжджатимуть вони частенько, бо не зможуть жити довго без онука.
Чоловік змовчав, а коли батьки поїхали спитав, чому я не зробила того ж, що і він зі своїми? На моїх очах з’явилися сльози, адже навіть представити не могла, як можу відмовити дідусеві й бабусі у радощах бавитися з першим онуком. Так чоловіку й пояснила.
Тоді він зізнався, що йому досі соромно за той вчинок зі своїми батьками. «Я хочу, щоб наступною у нас народилася донечка, тоді вона ставитиметься до нас так само добре, як ти ставишся до своїх батьків».
